Методичні рекомендації

Валентина Іванівна Купрієнко,
завідуюча навчально-методичного відділу ДОІППО

До дошкілля, сьогодні, прикута увага керівництва держави, науковців, практиків, усіх освітян і громадян.

Проведення, вперше, Всеукраїнського з’їзду педагогічних працівників дошкільної освіти, започаткування свята «Дня дошкільного працівника» засвідчує підвищення авторитету дошкільної ланки, що задає старт подальшому успішному становленню особистості.

Сьогодні дошкільна освіта стала обов’язковою первинною складовою системи безперервної освіти в Україні. Законодавчо ухвалено запровадження обов’язкової дошкільної освіти дітей 5-ти-річного віку.

Нам є чим пишатися. Сьогодні, значно зросла популярність дошкільних навчальних закладів та чисельність дітей в них. Мережа дошкільних установ різноманітна за спрямуваннями, а також багатофункціональними формами надання освітніх послуг(маємо на увазі короткотривале відвідування дітей).

Ключовою фігурою дошкільної освіти XXI століття є Дитина з самоцінністю її буття, неповторністю душевного світу, творчим самовираженням.

2013 рік оголошено Президентом України – роком дитячої творчості.

Саме в ці дні на Всеукраїнському науково-практичному семінарі практикумі, який проходить на Дніпропетровщині, ми розглядаємо з колегами представниками кафедр, відділів, кабінетів дошкільної освіти обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти України, коло питань з формування основ духовності у дітей дошкільного віку засобами мистецтва.

В роботі цього заходу приймають участь науковці:

Богуш Алла Михайлівна - завідувач кафедри теорії і методики дошкільної освіти Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського, дійсний член Національної акадеії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор

Долинна Ольга Петрівна - завідувач сектора науково-методичного забезпечення змісту дошкільної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України

Гавриш Наталія Василівна - завідувач кафедри дошкільної і початкової освіти Луганського національного університету імені Т.Г.Шевченка, доктор педагогічних наук, професор

Омельяненко Ніна Володимирівна - голова управління Всеукраїнської громадської організації «Асоціація працівників освіти»

Шульга Людмила Миколаївна - заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель образотворчого мистецтва НВК «Основа» м. Запоріжжя

Романенко Михайло Ілліч - ректор Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, доктор філософських наук, професор

Демчик Олександр Ігорович - директор Департаменту освіти і науки Дніпропетровської  обласної державної адміністрації

Дошкільні заклади області прагнуть розвивати духовну культуру дошкільнят через залучення їх до мистецтва та художньої діяльності. Свою місію вони вбачають у тому, щоб виховувати своїх підопічних емоційно сприятливими та естетично чуйними слухачами, глядачами, цінителями, виконавцями, здатними до творчості і креативності, вважаючи ці якості базовими рисами особистості, її ядром, центральною характеристикою.

Шляхами духовного розвитку дітей засобами мистецтва стало:

  • залучення до культури рідного та інших народів, ознайомлюючи з творами фольклору, літератури, декоративно-вжиткового мистецтва, живопису, музики;
  • формування цінісного ставлення до українських мистецьких традицій шляхом упровадження музейної педагогіки;
  • формування духовно-моральних цінностей засобами художнього слова, музично-хореографічної, театралізованої, образотворчої, художньої діяльності.

Останнім часом у дитсадках активно почали діяти студії та гуртки за уподобаннями; вишивка, художня праця, декоративно-вжиткове мистецтво, музейні світлиці, центри образотворчої діяльності та інші.

Дніпропетровщина славиться Петриківським розписом.

Досвід педагогів Петриківського району накопичувався не одне десятиріччя, сьогодні, як і раніше є актуальним. Його узагальнено в комплекті посібників  для дітей, вихованців, батьків «Петриківський первоцвіт». Було поставлено мету – залучити дітей до світу українського народного мистецтва, спонукати до духовного, творчого зростання та самовираження. Тому налагоджено співпрацю з музеями та безпосередньо петриківськими митцями. Дошкільні заклади області запрошують до себе художників, видатних майстрів петриківського розпису В.Глущенка, Л.Горбулю, заслужених майстрів народної творчості В.Панко,Г. Самарську – народних художників України.

На нашому семінарі майстри-художники провели з його учасниками майстер-класи, безпосередньо, у Петриківці.

Крім того, до співпраці залучаються не тільки спеціалісти, а й батьки, представники творчих професій: співаки, художники, музиканти, артисти.

Тісна взаємодія з бібліотеками, театрами, музеями, філармонією,консерваторією сприяє не лише зростанню обізнаності та практичних умінь педагогів, а й духовному розвитку вихованців, створенню педагогічних умов для прояву кожною дитиною своїх нахилів та здібностей до певних видів творчої діяльності.

Прикладів можна навести багато:

У ДНЗ № 50 м. Дніпропетровська створено музичну вітальню. Спілкування з музикою відбувається за напрямками: жанри музики, музика почуття, музика та природа, музика і казка, музичні інструменти.

Музика тісно пов’язана з танцювальним мистецтвом, адже музика душа танцю. Все це втілено в проведенні у м.Дніпродзержинську спортивно-танцювальному святі «Майданс дошкільників - 2013», а також в музично-танцювальній композиції «Музика душі у виконання дітей старшого дошкільного віку НВК № 108» м.Дн-ск.

Дефіле «Паперовий дивосвіт» показ моделей одягу для дітей створено в техніці «витинанки» дошкільників ДНЗ № 2 «Берізка» Дніпропетровського району виразило, що через образотворчу діяльність діти активно передають враження, яких вони набули в процесі навчання.

Тож поряд з техніками рекомендованими чинними програмами, педагоги пропонують своїм вихованцям нетрадиційні техніки (штрихування, малювання мильними бульбашками, долонею, зубно. щіткою,піском,сіллю,аплікації ори гамі, торцювання, квілінг) особливо цікаво поставлено цю роботу в ДНЗ м.Новомосковська № 6,8,10,14.

Світ мистецтва безмежний. І до пізнання та розуміння його людина йде не день, не рік, а все життя. Виховувати духовну людину без краси неможливо.

Прекрасне – це вічне джерело духовності, натхнення,творчості. Воно існує поряд з людиною і тільки той, хто здатен відчувати красу, зможе врятувати світ і себе від загрози бездуховності.

На виконання наказів Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 12.07.2013 № 573/0/-272-13 «Про підготовку до 2013/2014 навчального року» та від 12.08.2013 № 622/0/212-13 «Про проведення у 2013 році серпневих заходів педагогічних працівників»

Єдиний урок у загальноосвітніх, професійно-технічних, інтернатних навчальних закладах області проводиться 2 вересня 2013 року за темою: «Вони захищали Вітчизну»

Урок присвячується важливій даті - 70-ій річниці визволення Дніпропетровської області від фашистських загарбників.

Мета проведення уроку:

  • виховання в учнів почуття любові і вірності своїй Батьківщині;
  • сприяння розвитку почуття патріотизму, як інтегративної риси особистості, прагнення бути свідомими громадянами своєї держави;
  • утвердження позиції особистої відповідальності кожного за долю свого Придніпров’я, свого народу.

Основні завдання проведення Єдиного уроку:

  • викликати інтерес у школярів до минулого через ознайомлення з долями людей, солдатів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., які визволяли Придніпровський край від фашистської навали;
  • надати можливість учням усвідомити жорстокість війни, сприйняти правдиві історії про драматичні долі співвітчизників у роки війни, формувати емоційно-ціннісне ставлення до них;
  • виховувати позитивні риси характеру: співпереживання, шанобливе, турботливе ставлення до старшого покоління, ветеранів війни, пам’ятних місць рідного краю;
  • сприяти формуванню активної життєвої позиції громадянина-патріота, інтелектуально розвиненої, духовно і морально зрілої особистості;
  • розширювати й поглиблювати розуміння юним поколінням високих моральних норм і правил, відчуття до сучасного й минулого рідного краю, відповідальності за його майбутнє.

Педагогічним колективам варто взяти до уваги, що Указом Президента України «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» передбачено проведення заходів з патріотичного виховання молоді, виховання шанобливого ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни.

У процесі підготовки до проведення Єдиного уроку «Вони захищали Вітчизну» доцільно розробити конкретну програму дій – загальношкільний програмно-цільовий проект «Нас єднає пам’ять про героїв». При цьому лейтмотивом діяльності можуть бути мудрі настанови В.О.Сухомлинського:

«Виховання обов’язку перед героями, які полягли в боях за Батьківщину, перед героями, які відстояли Батьківщину, - найважливіша умова запобігання байдужості до суспільних інтересів».

«Пам’ятай, ніколи не забувай, дітям і внукам своїм переказуй пам’ятати, хто врятував тебе, твою сім’ю, Вітчизну, наші духовні цінності, нашу історію від знищення…»

У кожному регіоні області, у кожному навчальному закладі необхідно конкретизувати особливості визвольних подій 1943-1944 рр. на території рідного району, міста, села (хроніку визволення Дніпропетровщини представлено, зокрема, на сайті Дніпропетровської обласної універсальної бібліотеки: www.libr.dp.ua/70rokiv.htm ).

До палітри інформації про визволення Дніпропетровщини бажано включити узагальнені дані, хронологію подій та історичних фактів, наприклад, - такі:

8 вересня 1943 року розпочалося визволення Дніпропетровської області від фашистських окупантів. вже 10 вересня були звільнені селища Межова та Петропавлівка. Сім довгих місяців гриміли бої на фронтових дорогах Дніпропетровщини; 9 березня 1944 року повністю визволено Дніпропетровську область. Останнім було звільнено село Широке Криворізького району – 29 лютого 1944 року.

Десятки військових частин і підрозділів брали участь у жорстоких боях. Почесне звання «Дніпропетровських» отримали 152 стрілецька дивізія, 236 стрілецька дивізія, 58 гвардійський мінометний полк, 518 гарматний та 114 зенітно-артилерійський полки, 8 моторизований понтонно-мостовий полк, 4 та 5 понтонно-мостові бригади. «Дніпропетровськими» стали 3-тя гвардійська авіаційна дивізія дальної дії та 11 гвардійська винищувальна авіаційна дивізія 17-ої повітряної армії.

Жителі Дніпропетровщини пишаються тим, що 188 уродженців області носять почесне звання Героя Радянського Союзу, а 6-ом із них це звання присвоєно двічі: А.Брандісу, О.Федорову, Д.Глінці, Г.Кравченку, В.Михлику, П.Тарану.

Ми пам’ятаємо…
…Ніхто не забутий.
На попіл ніхто не згорів.
Солдатські портрети
на вишитих крилах пливуть…
І доки є пам’ять в людей
і живуть матері,
допоти й сини, що
спіткнулись об кулі, живуть…
(Б.Олійник)

Усім педагогічним колективам навчальних закладів області важливо також передбачити участь ветеранів, учасників боїв за визволення Дніпропетровщини у проведенні Єдиного уроку. У зв’язку з цим потрібно активізувати роботу шкільних музеїв, кімнат бойової і трудової слави, поновити експозиції музеїв, провести діалоги з громадськими організаціями, клубами ветеранів, надати необхідну допомогу ветеранам війни у мікрорайоні, заздалегідь запросити їх до участі в урочистому проведенні Єдиного уроку.

У шкільній бібліотеці необхідно організувати розгорнуту тематичну книжкову виставку під назвою «70 років визволення Дніпропетровщини від фашистських загарбників» («Слово про подвиг», «Прочитайте тую славу»).

На виставці бажано представити твори письменників Придніпров’я про Велику Вітчизняну війну, зокрема, - О.Гончара «Тронка», М.Сарма-Соколовського «Кушпила», С.Завгороднього «Чи заграє цитра», М.Карплюка «Щоденник з голубим конвертом», Д.Калинової «Між минулим і майбутнім», «Не померкне подвиг у віках» (художньо-документальні розповіді про подвиги воїнів, різних дивізій, полків і армій, які визволяли Дніпропетровьску область), а також А. Немикіна, заслуженого учителя України, - «Герої Дніпропетровщини».

Варто скористатися також публікаціями обласних газет «Вісті Придніпров’я», «Зоря», «Джерело» про фронтові шляхи наших співвітчизників, які визволяли Дніпропетровську область у 1943-1944 роках.

Класні керівники, враховуючи вікові особливості, особистісні характеристики учнів, визначають цільові напрямки виховного процесу 2013-2014 н.р. В конкретній діяльності первинного учнівського колективу, починаючи з Єдиного уроку, створюють найсприятливіші умови для розвитку у своїх вихованців патріотизму, громадянської активності, гордості за свою Вітчизну. Як зазначає В.О. Сухомлинський, - «усвідомлення і почуття Батьківщини я формую в юних громадян, розкриваючи перед ними істину, що кожна жменька рідної землі, кожний камінь политі кров’ю борців-патріотів, що щастя дитинства, щастя мирної праці матерів і батьків, щастя мрії про майбутнє завойоване дорогою ціною».

Зокрема, у 1-4 класах тема героїзму захисників Вітчизни має виразно прозвучати для дітей в доступній формі, на основі продуманої вступної бесіди, біографії конкретних людей з максимально «живими» подробицями – людськими, героїчними.

Молодші школярі мають здатність своєрідно оцінювати ситуацію, те, що їх оточує, їх мислення відрізняється образністю, вони – великі фантазери й дуже відкриті до позитивних впливів. І тому, пропонуючи дітям розповіді про героїчні події Великої Вітчизняної війни, учителю треба з’ясувати поняття про добро і зло, честь і гідність, мужність і відвагу.

Форми проведення Єдиного уроку:

  • бесіда «Коли гриміли гармати» (про героїзм дітей у роки війни);
  • слайд-подорож «Мій рідний край у роки війни»;
  • зустріч з ветеранами;
  • історична гра-вікторина «Що я знаю про рідне місто (село)?»;
  • демонстрація відеофільмів;
  • виставка книг, репродукцій картин, ілюстрацій на тему Великої Вітчизняної війни та інші.

Вікові особливості учнів 5-8 класів, духовні й фізичні сили школярів дають змогу гармонійно поєднувати осмислення подій війни з реальним життям, стосунками в колективі, в яких виявляється громадянська спрямованість. Зміст і форми проведення Єдиного уроку мають сприяти формуванню національної гідності, духовного розвитку, інтересу і прагнення до пізнання героїчних сторінок минулого:

  • усний журнал «Поле бою» (учасники бойових дій та визначні бої на Дніпропетровщині 1943-1944 рр.)
  • зустріч з ветеранами «Згадаємо про минуле» (інтерв’ю з учасниками боїв)
  • літературно-музична композиція «Ніхто не забутий, ніщо не забуто»
  • слайд-подорож «Віддав народ в боях високу ціну за наш Дніпро, за Україну»
  • діорама «Битва за Дніпро – пам’ятник героїзму і мужності воїнів-визволителів» (історична розповідь-естафета
  • творче інтерв’ю «Моя родина в роки Великої Вітчизняної війни»
  • відеоперегляд «Фільми про незабутнє» та інші.

9-11 класи Старші школярі відзначаються прагненням до самостійності, до осмислення історичних подій, формуванням активної громадянської позиції.

Творчі форми проведення Єдиного уроку:

  • бесіда «Присязі вірні»;
  • історичний екскурс «Ціна війни і Перемоги»;
  • година історії «Гриміли бої в Придніпров’ї»;
  • зустріч з ветеранами, учасниками битви за Дніпро;
  • віртуальна подорож «Дніпропетровськ у роки війни»;
  • літературно-музична композиція «Знамено полку»;
  • літературний диліжанс «Фронтові поезії та пісні»;
  • практико-орієнтовані проекти «Солдати безсмертя», «Пам’ятаємо про героїв» та інші.

Запропоновані методичні рекомендації можуть доповнюватись залежно від добротворчої атмосфери, виховних традицій кожного конкретного педагогічного колективу.

Розпочата на Єдиному уроці розмова «Вони захищали Вітчизну» повинна знайти своє логічне продовження в навчально-виховному процесі освітнього закладу, адже Єдиний урок - це старт для організації героїко-патріотичної, громадянської діяльності учнів, активної життєвої позиції громадянина-патріота.

Відповідно до Концепції національно-патріотичного виховання молоді, затвердженої наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України, Міністерства культури і туризму України від 27.10.2009 № 3754/981/538/49, доручення голови облдержадміністрації від 04.02.2013 № 07-8/0/35-13
у 2013 році в області проводиться конкурс музеїв та музейних кімнат бойової (трудової) слави загальноосвітніх, позашкільних та професійно-технічних навчальних закладів, присвячений 70-річчю битви за Дніпро (далі – Конкурс).

Мета:

  • підвищення статусу музею та музейних кімнат бойової (трудової) слави як ефективного засобу патріотичного, духовно-естетичного виховання учнівської молоді, висвітлення масового героїзму людей на фронтах та тилу заради звільнення Вітчизни від фашистських загарбників;
  • формування музейної культури учнів, залучення до збереження музейних фондів України;
  • формування освіченої розвиненої особистості.

Завдання:

  • залучення учнів до краєзнавчо-пошукової, проектно-дослідницької роботи;
  • об’єктивне висвітлення історії Дніпропетровщини;
  • презентація унікальних музейних предметів і колекцій;
  • виховання інформаційно-комунікативної культури;
  • підтримка новітніх тенденцій у музейній комунікації.

У Конкурсі беруть участь музеї, музейні кімнати бойової (трудової) слави загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних навчальних закладів:

  • І етап (районний, міський): квітень – серпень 2013 року;
  • ІІ етап (обласний, заочний): вересень – жовтень 2013 року.

Позашкільні навчальні заклади обласного підпорядкування, професійно-технічні навчальні заклади беруть участь тільки в обласному етапі.

Конкурс проводиться за номінаціями: “Кращий музей загальноосвітнього навчального закладу”, “Краща музейна кімната (зала) загальноосвітнього навчального закладу”, “Кращий музей позашкільного навчального закладу”, “Краща музейна кімната (зала) позашкільного навчального закладу”, “Кращий музей професійно-технічного навчального закладу”, “Краща музейна кімната (зала) професійно-технічного навчального закладу”.

Для участі у ІІ (обласному) етапі Конкурсу 15 вересня 2013 року до організаційного комітету Конкурсу (для ПТНЗ – навчально-методичний центр професійно-технічної освіти у Дніпропетровській області; для ЗНЗ та ПНЗ – сектор позашкільної освіти та виховної роботи управління дошкільної, позашкільної та загальної середньої освіти департаменту освіти і науки облдержадміністрації) необхідно надати наступні матеріали одного переможця з кожної номінації:

  1. Заявку, за підписом керівника управління освіти та науки, відділу освіти, позашкільного, професійно-технічного навчального закладу згідно форми, що додається.
  2. Протокол підведення підсумків міського (районного) етапів згідно форми, що додається (для загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів).
  3. Характеристики музеїв та музейних кімнат (залів) – переможців згідно форми, що додається. (Об’єм матеріалів до 15 друкованих сторінок А-4 у форматі: Word, шрифт Times New Roman, 14, інтервал 1).
  4. Фотозвіт проведених заходів (в електронному вигляді).
  5. DVD-диск у форматі (флеш) та посилання на сторінку 3-D панорами музею. (За технічними подробицями створення 3-D панорами музею, музейної кімнати звертатися до наукового співробітника Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Дудника Володимира Сергійовича к/тел.: 097 905 62 51).

За результатами етапів (І,ІІ) Конкурсу визначаються по три переможці із кожної номінації.

Організаційні комітети кожного етапу Конкурсу самостійно визначають форми нагородження, заохочення переможців та їх керівників.

Витрати, пов’язані з організацією і проведенням І та ІІ етапів Конкурсу, здійснюються за рахунок джерел, не заборонених законодавством України.

Нагородження переможців обласного етапу відбудеться у жовтня 2013 року.

Завантажити додаток

В’юненко Валентина Володимирівна
Вчитель Роздорської ЗОШ I-III ступенів

Тема:

Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра». Сонячний, радісно-бешкетливий світ дитинства в повісті.

5 клас

Мета:

  • ознайомити учнів із фактами життя і творчістю американського письменника Марка Твена; поглиблювати навички аналізу прозового твору;

розвивати усне зв'язне мовлення, навички виразного читання;
виховувати милосердя, доброту, здатність до співпереживання та оптимістичне ставлення до життя.

Обладнання:

  • портрет Марка Твена; виставка його книг; тексти повісті «Пригоди Тома Сойєра» у перекладі В.Митрофанова; словник літературознавчих термінів.

Тип уроку:

  • урок комунікативної спрямованості (урок-діалог)

Епіграф до уроку:

Природа хоче, щоб діти були дітьми,
перш ніж стати дорослими.

Ж.-Ж.Руссо, французький просвітитель

Теорія літератури:

  • повість і гумор.

Ключові слова:

  • добро, людяність, милосердя, співчуття, турбота.

Міжпредметні зв'язки:

  • художня культура, образотворче мистецтво.

Методи навчання:

  • Метод «Мікрофон», робота в групах, інсценівка, гра «Відгадай головну думку», змагання між групами «Питання Чарівної скриньки», бесіда.

Методи проведення:

  • усне малювання, дискусійні питання, поетична хвилинка, фольклорний калейдоскоп, художня галерея, робота з текстом, довідниковою літературою — «словникове бюро».

Завантажити урок

З 1 вересня 2013 року у всіх загальноосвітніх навчальних закладах України вводиться в дію «Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 р. № 1392. Важливою складовою загальнодержавної політики у галузі освіти є обласний проект «Новій Дніпропетровщині – новий стандарт освіти».

У практичному впровадженні нового Державного стандарту надзвичайно важливою є роль класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти. «Класний керівник – це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, …окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

…Класний керівник здійснює свою діяльність відповідно до основних завдань загальної середньої освіти, спрямованих на виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовку учнів (вихованців) до подальшої освіти і трудової діяльності» («Положення про класного керівника навчального закладу системи середньої освіти», затверджене наказом Міністерством освіти і науки України від 06.09.2000 р. № 434, п. 1.2, п. 1.4).

Перехід від початкової ланки шкільного навчання до основної школи – непростий етап у житті школяра: це і збільшення навчального навантаження, і підвищена складність завдань, і нова соціальна роль. Батькам учнів, педагогам і, насамперед, - класному керівнику необхідно допомогти дітям перемогти ці та інші труднощі, адже збереження їхнього психічного здоров’я – важлива передумова здоров’я фізичного, шкільної успішності та соціальної адаптації.

До того ж, варто враховувати, що п’ятикласники, за багатьма психологічними особливостями, лишаються ще молодшими школярами, а тому не можуть сприйняти незвичні для них способи навчання і виховання. Змінюється і їхня соціальна роль: ставши учнями основної школи, діти отримують більш високі вимоги щодо особистої відповідальності, самоконтролю, самоорганізації і таке інше.

Загальновідомо, що сама суть освіти полягає в становленні людини людиною через формування духовно-ціннісної сфери особистості.

На жаль, нові навчальні плани позбулися такого важливого для зазначеної проблематики навчального предмету, як «Етика». І навіть варіативна складова, за рахунок якої викладались курси духовно-морального спрямування, піддалася скороченню. Тому саме на класного керівника покладається відповідальність за духовний світ та ціннісні орієнтації п’ятикласників.

Важливо також класному керівникові визначити загальні підходи до формування соціальної компетентності учня 5 класу. Перебування школярів у класному колективі, родинному оточенні, у колі друзів, - тобто – у життєвому виховному просторі – має сприяти становленню певного соціального досвіду, життєтворчості кожної особистості, що формується найбільш успішно засобами проектної діяльності. Зокрема, у 2013-2014 навчальному році доцільно було б, у формі проектів, розробити заходи щодо відзначення найбільш важливих календарних і пам’ятних дат: 70-річчя визволення Дніпропетровщини, України від фашистських загарбників, 200-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка.

Перший семестр навчання у 2013-2014 навчальному році – час особливий. П’ятикласники мають вирішувати цілком конкретні завдання:

  • прийняти і зрозуміти систему нових вимог;
  • налагодити взаємовідносини з однокласниками, з педагогами;
  • знайти своє місце у старшій школі.

У зв’язку з вищезазначеним, обласний інститут післядипломної педагогічної освіти звертає Вашу увагу на необхідність проведення міської (районної) серпневої наради 2013 року для класних керівників 5-х класів. До порядку денного рекомендуємо включити орієнтовні питання:

Соціально-психологічні аспекти розвитку учнів молодшого підліткового віку;

Роль класного керівника у забезпеченні умов для засвоєння учнями рівня та обсягу нового Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти;

Психолого-педагогічна діагностика в діяльності класного керівника 5-го класу;

Методика підготовки і проведення батьківських зборів за темою: «Проблеми адаптації п’ятикласників до школи та шляхи їх вирішення»;

З досвіду організації життєдіяльності учнів в 5-му класі.

Успішність вирішення проблем перехідного періоду, значною мірою, залежить від профілактичної, освітньо-виховної та корекційної роботи, професійної майстерності класного керівника.

Перший проректор
В.Г.Долгополий

1. День Європи в Україні

День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.

Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер.

У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави-кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. Проводилися регіональні конференції та круглі столи; публічні дебати, виступи на телебаченні та радіо громадських діячів; широка інформаційно-роз’яснювальна кампанія; культурно-розважальні програми та спортивні змагання тощо.

Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах-кандидатах – Македонії, Туреччині, Хорватії).

Щорічне відзначення згаданого заходу в нашій державі започатковано Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. № 339, яким встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи.

Традиційно, урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На центральній вулиці м. Київ  – Хрещатику облаштовується так зване "Європейське містечко" за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС. Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія та найбільші міста держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються "куточки національних страв" держав-членів ЄС тощо.

Протягом останніх років успішно апробовано практику широкомасштабного святкування Дня Європи у регіонах України. За сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС спільно з місцевими обласними, міськими та районними державними адміністраціями в обласних центрах та містах України щорічно проходять повномасштабні святкові заходи. Крім участі в офіційному відкритті святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС з представниками органів місцевих та обласних влад, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.

Багаторічній досвід організації Дня Європи в Україні вказує на те, що цей День поступово стає справою державного значення і відіграє непересічну роль у формуванні громадської думки в Україні про майбутнє нашої держави в європейській сім’ї народів.

Історичні віхи європеїзації України

Важливою складовою базових політичних змін в Україні є модернізація держави. У цьому контексті важливо розуміти, що сьогоднішні державотворчі процеси сягають своїми коріннями в далеке минуле. Аналіз політичних процесів в Україні протягом її тисячолітньої історії дозволяє виокремити декілька хвиль європеїзації України. Перша хвиля розпочалася на рубежі нашої ери і була пов’язана з розвитком різноманітних зв’язків східнослов’янської еліти з давньогрецькими містами-державами Північного Причорномор’я – центрами грецької та елліністичної культури. Завершення цієї хвилі відбулося в Х – ХІІІ ст. унаслідок цивілізаційного вибору Володимира Великого (980 – 1015), який став найважливішою компонентою для вирішення євроінтеграційного процесу східного слов’янства – його християнізації і тим самим входження Давньоруської держави як рівного і повноправного члена до християнської спільноти Європи.

Друга хвиля мала місце в XІV – першій половині XVIІ ст., коли Україна після входження до складу Польщі і Великого князівства Литовського в економічному, політичному та культурному відношенні ставала складовою європейського світу.

Третя хвиля охоплює період другої половини XVІІ – XVIІІ ст. – час існування Української козацької держави, виникнення і розвиток якої стало результатом засвоєння українським козацтвом західних цінностей життя.

Четверта, п’ята та шоста хвилі європеїзації публічного управління були спільними з процесами російської модернізації і пов’язані відповідно з реформами Петра І та його наступників, реформами 60-х рр. ХІХ ст. Олександра ІІ та реформами 1900-х рр., зокрема П. Столипіна.

У процесі нової хвилі європеїзації, яка розпочалася після проголошення у 1991 р. незалежності України, важливим завданням є конструктивне розв’язання проблем, що склалися в українському суспільстві. Як свідчить вітчизняна та зарубіжна практика, особливе значення для цього має поглиблення реформування політичної системи та системи публічного управління відповідно до європейських стандартів.

Процеси європеїзації за часів Київської Русі

У процесі виникнення будь-якої держави відбувається консолідація етносу, складання території, розвиток форм об’єднання суспільства та поділ його на окремі прошарки, формування владних структур і устрою держави тощо. Такий тривалий і складний шлях пройшла і Давньоруська держава, в ході якого вона постійно запозичувала досвід інших країн, зокрема і щодо організації державної влади. Певний вплив на формування державності східних слов’ян здійснили давньогрецькі міста-держави Північного Причорномор’я – форпости європейської цивілізації. Саме з розвитком різноманітних зв’язків з ними, починаючи з рубежу нашої ери, дослідники пов’язують початок першої хвилі європеїзації. Сприйняття слов’янською елітою традицій передової європейської античної державності стало зачатком євроінтеграційного процесу слов’янства.

Виникнення держави в ІХ ст. знаменувало завершення еволюційного періоду і перехід до етапу її функціонування. Зміни в житті східних слов’ян, що припали на ІХ – Х ст. були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту, де з різним темпом проходило втягнення колишніх «варварів» до орбіти середземноморської (греко-римської) цивілізації. Поява ранніх держав підштовхувала до оформлення інститутів влади, поволі усталювалися соціальні структури суспільств, почало утверджуватися поняття приватної власності, яке стане основою основ європейського життя на все наступне тисячоліття. З колиски античної культури, італійських теренів, розпочали свій тріумфальний похід по Європі міста – вже не як племінні городи, а як центри ремесла й торгівлі. Урбанізація, своєю чергою, дала стимул розвиткові товарного виробництва й обміну між різними сферами господарства та різними країнами, а з плином часу перетворила місто на осередок, де владі збройних кланів («державі») вперше протиставляється паростки громадянського суспільства у формах міського самоврядування.

Нові реалії потребували суттєвого вдосконалення організації державного життя, яке перш за все пов’язане з реформами Володимира Великого. Найважливішим нововведенням стала релігійна реформа і запровадження християнства, завдяки чому Русь прилучалася до європейських держав і обрала європеїзований шлях політичного розвитку. Саме після християнізації протягом ІХ – Х ст. слов’янських держав, а також Угорщини та країн Скандинавії європеїзм набуває образ геополітичної завершеності і культурно-континентальної спільності. У підсумку, зазначає Орест Субтельний, Русь стала невід’ємною складовою процесу формування європейської цивілізації.

Хрещення Русі, що пов’язало її з Європою, мало вплив на всі сфери духовного, економічного, суспільного життя. Зокрема, одним з елементів європеїзації стала рецепція (запозичення) римського права, яке збагатило місцеве звичаєве право новими нормами і поняттями. Займаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією слов’яни постійно збагачувалися їхнім досвідом. Причому на різних етапах історичного розвитку питома вага впливу сусідніх культур була неоднакова. Все залежало насамперед від політичної орієнтації самих східних слов’ян, які в цьому процесі не були пасивною стороною.

На етапі додержавного розвитку східних слов’ян «силові поля» культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначалися арабо-хозарськими впливами, на півночі – балто-варязькими, на півдні та південному заході – візантійськими. Під час формування і розвитку Київської Русі утворилося загальне «силове поле» культури для всієї країни. Його епіцентр знаходився у Візантії, а периферія підходила практично до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян.

Це було пов’язане, по-перше, з тим, що Візантійська імперія була найбільш авторитетною, цивілізованою країною тодішнього християнського світу, яка безпосередньо успадкувала здобутки античної цивілізації. Для «варварських» народів, зазначав М.С. Грушевський, Візантія була ідеалом блиску, слави, культурності, візантійський імператор – недосяжним ідеалом могутності, впливу, престижу. За цим імператором стояла традиція «вічного Риму», ореолу високої культури, слави, могутності, недосяжної величі, від простих смертних відрізаної стіною штучної, невимовно привабної для варварської фантазії церемонії й етикету, де дивним чином сполучалися античні та східні елементи.

Отже, на думку Володимира, християнська Візантія, з її високою культурою, давніми державними традиціями, блиском імператорського двору могла слугувати певним еталоном у створенні нових соціальних і політичних інституцій Давньоруської держави. При цьому немаловажна роль мала належати християнству як ідейній основі нових форм суспільного життя. Тим більше, що православ’я, яке вже з ІV ст. стало державною релігією Візантійської імперії, мало струнку церковну організацію та ієрархію, з самого початку було однодержавною інституцією, чітко проводило ідею єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правителем.

Якраз останнє стало одним з вирішальних чинників запровадження на Русі християнства візантійського зразка, оскільки такі взаємовідносини держави і церкви, на відміну від універсалістських тенденцій папства, більше відповідали особливостям давньоруського суспільства і відповідно знаходили розуміння та підтримку еліти.

Однак, якщо західноєвропейські і, певною мірою, південнослов’янські держави, які виникли на основі міжформаційного синтезу з давнім рабовласницьким ладом і успадкували його як матеріальну основу у вигляді форм виробництва, ремесла, державних інститутів, так і духовну – у вигляді величезних духовних надбань і традицій, Давньоруська держава виникла в результаті спонтанного розвитку союзів східнослов’янських племен.

Тому, як добре розумів Володимир Великий, реально вийти на один рівень з ними вона могла лише запозичивши та освоївши через візантійське посередництво культурні досягнення античної цивілізації. Невипадково, цілий комплекс реформ, які мали докорінно трансформувати давньоруське суспільство, він розпочинає саме з реформи освіти і релігії. Слід підкреслити, що релігійна реформа була тісно пов’язана з освітньою реформою, в ході якої запроваджувались школи, в тому числі палацова школа підвищеного типу, призначена для підготовки управлінської еліти. Освіта стає важливою сферою державної політики.

Зокрема, Володимир Великий, розуміючи значення підготовки управлінських кадрів для розбудови молодої держави, засновує за прикладом Константинопольського університету палацову школу в Києві, яка призначалася, перш за все, для дітей київської знаті, з яких готувались кадри для державного апарату, різних сфер церковного та культурного життя. За свідченням Хроніки М.Стрийковського (1547 – 1582), Володимир віддав на навчання «всіх названих синів своїх і біля них кілька сотен боярських дітей». Навчання базувалося на засвоєнні традиційного для Давнього Риму «тривіуму», де опановували граматику, риторику і діалектику та «квадріуму» – з арифметикою, геометрією, астрономією і музикою, іншими словами, так званих «семи вільних мистецтв» – стандарту античної освіти, що залишалися ним до ХV–ХVІ ст. Вивчали також слов’янську, руську, грецьку мови. Тобто, Володимир, а потім і Ярослав Мудрий (1019 – 1054), подібно до європейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, виступали покровителями шкільництва, дбаючи, насамперед, про піднесення освіченості серед аристократичних верств.

Причому молода держава у своєму політичному та культурному житті була тісно пов’язана як з західноєвропейським світом, так і з Візантією. Особливістю київської церкви був її універсалізм, культивування духу вселенськості, збалансоване ставлення як до східних, так і до західних християн. Східна і західна церкви сприймалися як два світи однієї вселенської християнської церкви. Тому, весь час існування власної державності – від прийняття християнства і до середини ХІV ст. – Україна вважала себе складовою європейської християнської спільноти. Вона зуміла сприйняти як візантійську релігійну і культурну традицію, так і західноєвропейські суспільно-політичні інститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Тому, в цілому, давньоруське суспільство демонструвало тенденції, характерні для становлення сучасної європейської цивілізації:

1. В Київській Русі не прищепився політичний візантизм, оскільки широке розповсюдження православ’я розпочалось тоді, коли вже існувала держава і визначились певні традиції. Тому тут, як і в Західній Європі, державна і церковна влада, на відміну від Візантії і згодом Московської держави, були розділені, причому кожна з них залишалася автономною у своїй власній сфері.

2. В державному житті Русі і Західної Європи багато в чому співпадали форми суспільного ладу: дух свободи, культивування договірних відносин, пошанування прав і гідності індивідуума, обмеження монархічної влади князя боярською радою і народним вічем, територіальна децентралізація близька до федералістичних засад, самоврядування міських громад тощо.

Загалом, давньоруське суспільство демонструвало тенденції, характерні для становлення сучасної європейської цивілізації. Особливо посилився синтез впливів у Галицько-Волинському князівстві, коли у вжиток увійшло безліч нових реалій політичного і соціального життя. Метафорично суть цих відмінностей науковці окреслюють як початок зближення русько-візантійського Сходу з латинським Заходом.

Слід відзначити, що ХІІІ ст. стало переломним як в історії Західної Європи, так і Русі. На Заході у ХІІІ ст. розпочався процес руйнування середньовічної цивілізації і в гострій політичній боротьбі розгорталося становлення сучасної цивілізації. Йшов процес утворення національно-територіальних держав світського типу, з раціоналістичним сприйняттям, автономією особи і обмеженням влади законом. На Русі в умовах роздробленості теж визрівали передумови для єдності на новій основі – політичній, економічній, культурній. Україна в своєму розвитку у ХІІІ – на початку ХIV ст. прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, про що свідчить об’єднання Данилом Галицьким (1205 – 1264) під своєю владою більшості українських земель напередодні монгольської навали.

Унаслідок постійних контактів з угорськими, чеськими та польськими сусідами відбулось запозичення багатьох взірців, які ввійшли в практику різних сфер суспільного життя. У 1253 р. у Дорогичині відбулася коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена папським послом, яка мала зміцнити церковні та політичні зв’язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Вживались і відповідні ознаки королівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. У ХІІІ ст. з’являються невідомі в інших князівствах Русі посади дворського («палатина») та печатника («канцлера»), поширені в західноєвропейських країнах. Під впливом латиномовного акта у княжих канцеляріях оформилися канони руської ділової мови. Унаслідок реорганізації війська, проведеної Данилом, його важкоозброєна кіннота вперше на Русі вдяглася у звичний для Європи рицарський обладунок. Чимало галицьких бояр, на кшталт західноєвропейських феодалів, мали власні досить сильні дружини, жили в укріплених замках.

Варто згадати батька Данила Галицького – Романа Мстиславовича (1198 – 1205), який, набагато випередивши час, у 1203 р. ініціював проведення реформ так званого «доброго порядку», за яким пропонував запровадження майорату, тобто обов’язкової передачі княжого столу і всіх земель старшому синові, та обрання в разі смерті київського князя його наступника шістьма найвпливовішими на той час на Русі князями – галицько-волинським, чернігівським, володимиро-суздальським, полоцьким, смоленським та рязанським. Пізніше така практика була запроваджена в Німеччині при виборі курфюрстами імператора Священної Римської імперії.

Західна цивілізація передусім є міською цивілізацією і Давня Русь розвивалася у цьому ж руслі, хоча за часів Київської Русі її міста були не стільки торговельними, ремісничими і культурними, скільки політичними центрами. Проте ситуація змінюється у ХІІ – ХІІІ ст., коли в князівстві виникає понад 80 міст. Галицько-волинські князі за прикладом західноєвропейських монархів починають активно протегувати містам і міському патриціату, серед якого було чимало іноземців. Перші згадки про появу німецької колонії у Володимирі-Волинському відносяться до правління Романа Мстиславовича. В подальшому громади іноземців з’являються у низці інших українських міст – Перемишлі, Львові, Сяноку. До часів Льва Даниловича (1264 – бл. 1301) відносяться відомості про практику застосування окремих норм магдебурзького права, занесеного німецькими купцями та ремісниками.

Тут доречно підкреслити, що магдебурзьке право – один з видів права міських общин Західної Європи в середні віки – веде свій початок від «єпископської конституції» 1188 р. архієпископа Віхмана та грамоти Альберта 1294 р., що визнали самостійність м. Магдебурга. Першими письмовими пам’ятками цього права були «листи», які Магдебург направляв різним містам (перший – у 1261 р. м. Вроцлаву). Так же називався і збірник законів ХІІІ ст., що утворився з «Саксонського зерцала» (Spekulum saxonum) і міського муніципального права (jus Municipale). Магдебурзьке право в Німеччині ввібрало в себе помітний вплив права римських міст. Воно конституювало міське населення як самостійну общину і міський стан, визнавало за жителями міст особисту свободу (Stadtluft macht frei – «міське повітря робить вільним»). До ХIV ст. воно набуло майже завершеного вигляду, тоді ж почалася масова рецепція магдебурзького права іншими містами Центральної Європи, оскільки вони опинилися в соціально-економічних і політичних умовах, подібних до міст феодальної Німеччини.

Тобто, перше в Україні надання магдебурзького права місту Сяноку Юрієм ІІ (1323 – 1340) у 1339 р. свідчить, що Галицько-Волинська держава в цьому плані не відставала від інших центральноєвропейських країн. Значною мірою це обумовлювалося тим, що князівство активно розвивало зовнішню торгівлю і було однією з важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи. Зокрема, на великі галицько-волинські міста Галич, Володимир, Берестя, Дорогичин та інші припадала значна частина балтійсько-чорноморської торгівлі через таку важливу транзитну магістраль як Вісла – Західний Буг – Дністер, що замінила занепалу дніпровську артерію. Західні колонії, насамперед німецькі, відігравали роль провідників європейських впливів і посередників у торговельних і культурних зв’язках з країнами Європи.

Отже, розвиток Київської Русі, особливо в Х – першій половині ХІІІ ст., характеризувався значним поступом, в ході якого відбувалися взаємодія, взаємонакладування і взаємопоєднання національної, візантійської та західноєвропейської традицій. Проте подальший розвиток подій суттєво загальмував процес європеїзації. У ХІІІ–XІV ст. східне, греко-слов’янське вогнище європейської культури зазнало жорсткого руйнування татаро-монгольською і турецькою агресією. Ці геополітичні зміни визначили подальші долі східного християнства, «греко-слов’янський світ надовго був відкинутий з орбіти й ритму загальноєвропейського розвитку».

Особливості процесу європеїзації України в XІV – XVIІІ ст.

У XІV – першій половині XVIІ ст. відбувається друга хвиля європеїзації України, пов’язана з її входженням до складу Польщі і Великого князівства Литовського, коли Україна в економічному, політичному та культурному відношенні ставала складовою європейського світу. Це розширювало можливості для синтезу давньоруської спадщини та надбань Західної Європи. В українських землях активно впроваджуються західні моделі та принципи суспільно-політичного життя, розпочинається процес еволюції до індивідуалізму, приватної власності та правового суспільства. Зокрема, формується станове представництво – ознака зрілого феодального устрою. Територіальна децентралізація Великого князівства Литовського багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх вільний розвиток на європейський зразок. Ця широка автономія земель базувалася на договірних відносинах, закріплених так званими уставними земськими грамотами, в яких визначалися умови, на яких населення приєднуваних областей визнавало владу великого князя литовського.

Подальший розвиток отримала давньоруська традиція відносин васалітету, яка на відміну від підданства, що утверджувалося в Московській державі, включала поняття свободи, передбачала певну автономію суспільства (особи) від влади. Соціальні відносини розвиваються у напрямі творення станової організації суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків. Станова організація, невідома в Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. Проте корпоративна структура тут поступово руйнується. У Польщі різниця між ступенями шляхетства була ліквідована ще наприкінці ХІV – на початку ХV ст., а у Великому князівстві Литовському на століття пізніше. Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. в ньому не простежується наявність родових корпорацій знаті, а в середині століття створюється організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах. Станова організація являла собою важливий етап на шляху утвердження класової структури суспільства.

Основним правовим інститутом у Великому князівстві Литовському залишається право власності, що почало утверджуватися в Київській Русі ще в домонгольський період. Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте вже на початку ХVІ ст. стало ясно, що форма правової регуляції зіперта на привілеї себе вичерпала. Юридичним кодексом, який унормував як засади державного устрою, так і положення цивільного та карного права став Литовський статут 1529 р.

Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., в яких органічно поєдналися норми «Руської правди», римського права, привілеїв великого князя, звичаєвого права, ряду чеських, польських та німецьких судебників, радикально зреформували усю систему влади й управління і перетворили Велике князівство Литовське в цілому і Україну зокрема, на складову європейського правового простору. Статут 1529 р. складався з 13 розділів, поділених на 264 артикули, що містили норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Унікальність цього кодексу полягає в тому, що його кодифікаторам вдалося розробити таку систему права, яка стала однаково прийнятною в усіх кутках величезної держави.

Слід відзначити, що Статут містив ряд ренесансних політико-правових ідей щодо рівної відповідальності перед законом як підданих, так і володаря та уряду; введення інституту присяги усіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавчої регламентації охорони інтересів приватної особи через запровадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; принципу персональної відповідальності перед законом, коли провина порушника не поширювалася на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінок; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп тощо. Литовський статут де в чому перевершував тогочасні кодекси законів у західноєвропейських країнах. Пізніше його було використано при складанні «Соборного уложення» в Росії (1649 р.), його ж нормами керувалися в Гетманщині в середині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Падіння Константинополя у 1453 р. і наступне завоювання турками Єгипту викликали переорієнтацію торговельних шляхів, Великі географічні відкриття. Одним з важливих наслідків цього став величезний приплив дешевого золота й срібла до Європи, який викликав так звану «революцію цін», коли протягом короткого часу більше ніж у десять разів зросла кількість грошей. Це суттєво активізувало процеси первісного накопичення капіталу в Західній Європі, під впливом яких відбувається посилення товарно-грошових відносин, піднесення економічного розвитку міст, активізація їх торговельних зв’язків.

Українські землі знову потрапляють на орбіту активних торговельних відносин і стають учасником великої транзитної торгівлі. Чимало просякнутих духом Відродження освічених, енергійних людей налагоджувало тісні стосунки з місцевою елітою, активно інтегрувались у місцеве життя і переносило на новий грунт тенденції розвитку світської науки і культури, європейської заповзятливості. Початок становлення капіталістичних відносин у Західній Європі обумовив складування дуже вигідної кон’юнктури для продукції сільського господарства. Цьому сприяла як переорієнтація після 1453 р. традиційних споживачів візантійського зерна (Італія, Франція та ін.) на його імпорт з країн Східної Європи, так і зростання попиту на продукцію сільського господарства внаслідок урбанізації. Все це безпосередньо позначилося на розвитку українських земель у ХV – ХVІ ст.: прогресує розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростає ринок сільськогосподарської продукції, поглиблюється суспільний поділ праці.

Починаючи з перших десятиліть XVI ст. розпочинається якісно новий етап і в розвитку українських міст. Під впливом розвитку товарно-грошових відносин бурхливо зростають міські поселення. До кінця 60-х рр. XVI ст. тільки в українських землях Великого князівства Литовського виникли десятки нових міст і містечок, а загальна їх кількість в Україні наблизилась до тисячі. Хоча серед них переважали дрібні, агро-ремісничі приватновласницькі поселення, але було і чимало міст з 5 – 10 тис. жителів з високорозвинутим ремеслом та жвавою торгівлею. В них відбуваються значні зрушення: поглиблюється спеціалізація ремісництва (майже утричі зросла кількість ремісничих спеціальностей порівняно з давньоруським періодом), набувають поширення ярмарки (як ознака формування внутрішнього ринку), виникають фахові ремісничі об’єднання – цехи, з’являються перші зародки мануфактурного виробництва.

Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. поширюється практика надання містам магдебурзького права, яке звільняло їх від суду і адміністративної влади великокнязівських урядників. На початку ХVІІ ст. ним користувалася вже більшість значних міст України, отримуючи право на самоуправління, вироблення власних правових норм, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги в занятті ремеслом і торгівлею, право на організацію ремісничих цехів і проведення ярмарків. Запровадження магдебургії дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Його поширення сприяло появі нових рис ментальності населення, формуванню засад громадянського суспільства. Цей період став часом зародження, становлення й розвитку вітчизняних форм місцевого самоврядування, а також його європеїзації.

Особливе значення мали процеси Реформації та Контрреформації, які розпочалися в першій половині XVІ ст. Кожна з цих суспільно-політичних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів. Ускладнення суспільно-політичного процесу і дедалі відчутніший брак світської культури об’єктивно сприяв посиленню західних впливів. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального і культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на національному ґрунті надбань західноєвропейської культури.

Тісні економічні, торговельні, культурні зв’язки із Заходом зродили попит на людей високої освіти, які були потрібні як для певних професій, так і для науки, культурного життя. Вже в ХІV ст. українці починають виїздити на навчання до університетів Італії, Франції, Німеччини, Чехії, Австрії. Тільки в Краківському університеті у XV – першій половині XVІ ст. одержало освіту не менше 1 200 вихідців з України. На початку XVІ ст. ми зустрічаємо їх на професорських посадах у багатьох західноєвропейських університетах. Серед них можна назвати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста та ін. Саме вони стали носіями нових гуманістичних ідей Відродження, збагатили своїми творами ренесансну культуру, в яких відчутне нове розуміння людини-особистості.

Головними центрами культурного й наукового життя стають Львів, Острог, Луцьк, Київ, Перемишль. Тут зароджувався й міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, завдячуючи як безпосереднім контактам із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів.

Культурний і соціально-економічний прогрес, що розпочався в Україні у XV ст., створював передумови для виникнення нового способу життя, нових суспільних відносин, пробуджував національну свідомість. Серед широкого загалу православних зростає усвідомлення, що без реформи церковного життя і оновлення форм культури, піднесення рівня своїх шкіл на основі використання досвіду як єзуїтських, так і протестантських шкіл неможливо зберегти свої позиції, в тому числі і в сфері публічного управління. Ініціативу взяли на себе православні магнати та міщанські братства, які можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Першим українським навчальним закладом європейського типу стала Острозька академія, створена з ініціативи князя Костянтина Острозького. Академія заклала механізм реального компромісу між східнослов’янськими просвітницькими традиціями і «латинською наукою».

Поява школи слов’яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський «Схід» із латинським «Заходом». Синтез «слов’яно-греко-латинських» наук став прикладом для навчальних закладів, створених міщанськими братствами, тому академію по праву можна назвати фундаментом широкого оновлення національної освіти кінця XVI – початку XVIІ ст. В більш широкому плані, перехід до вивчення семи вільних наук мав величезне значення з далекими наслідками культурологічного й світоглядного характеру, започаткувавши зрушення у всій філософській орієнтації української культури. Нові школи, за образним висловом Дмитра Чижевського, розвертали Україну-Русь «обличчям до Заходу». Особливу роль відіграла Києво-Могилянська академія, через яку до кінця XVIIІ ст. пройшло понад 25 тис. юнаків. Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’язаних з формуванням бароко.

Взаємодія Pax Latina у польському варіанті та Pax Orthodoxa в українсько-білоруському поклали початок синтезу латинства і візантизму, а це означало виникнення загальноєвропейського процесу інтеграції у сферах культури і мистецтва, суспільної думки, права і економіки.

Поворот освіти, письменності, політичної культури «обличчям до Заходу», започаткований острозьким гуртком наприкінці XVI ст. і продовжений київськими інтелектуалами 1620 – 1640-х рр. ідейно підготував Визвольну війну середини XVIІ ст., яка переросла в Українську національну революцію. Ідеї Відродження, гуманізму, Реформації й православної Контрреформації знайшли сприятливий грунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні й громадянські права. Ментальність українців піднімається на рівень національної самосвідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою.

Таким чином, Українська національна революція зруйнувала старий світ і розчистила простір для остаточного утвердження нових цінностей, заклавши основу для формування модерної нації.

Третя хвиля європеїзації пов’язана з існуванням Української козацької держави у другій половині XVІІ – XVIІІ ст., виникнення і розвиток якої стало результатом засвоєння українським козацтвом західних цінностей життя.

Майже півторастолітнє існування автономної Гетьманщини, попри постійний наступ на її права, було часом активного розвитку процесів європеїзації у багатьох сферах, у тому числі й у сфері державного управління. Гетьманщина хоча й повільно, можливо з певним запізненням, йшла по шляху, притаманному передовим країнам Європи.

Механізм функціонування політичної влади дозволяє охарактеризувати політичний режим Гетьманщини як республікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи як прямої, так і опосередкованої демократії, і базувався на полково-сотенному адміністративному устрої. Політичний устрій Гетьманщини складався відповідно до державницьких традицій Запорізької Січі, якій були притаманні такі демократичні елементи, як: рівноправність всіх козаків, прийняття рішень більшістю, унікальний в європейській державно-управлінській практиці того часу принцип виборності усіх посадових осіб у державі, абсолютна свобода козака в поєднанні з військовою дисципліною.

Українська політична думка цього періоду мала європейські орієнтири, в межах якої розроблялася концепція європейської України. На разі доречно пригадати Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., в якій було зроблено першу спробу реформувати систему державного управління на засадах європейських принципів поділу влади, народного представництва і незалежного місцевого самоврядування. По суті це був «соціальний контракт» влади і суспільства. Михайло Драгоманов давав дуже високу оцінку цьому документу, називаючи його «Конституцією України», де проявилася ідея лібералізму та вплив західноєвропейського парламентаризму. За Конституцією вища виборна влада держави, гетьманська, обмежувалася виборною Генеральною Радою, куди мали входити Генеральна старшина та полковники (виборні на своїх рівнях) і делегати від полків – Генеральні радники. Без попереднього рішення і згоди Ради гетьман не міг на власний розсуд нічого «ні починати, ні вирішувати, ні здійснювати». У час між скликаннями Генеральних Рад всі нагальні й поточні питання державного життя гетьман мав вирішувати за порадою Генеральної старшини. Фактично пропонувався проект президентсько-парламентської республіки, якої в той час в Європі ще не існувало.

У Конституції наголошувалося, що кожен зі старшини «заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість гетьману й виконання обов’язків служби». Водночас, якщо у діях гетьмана будуть помічені порушення законів або таке, що завдає шкоди «вольностям і небезпечне для батьківщини», тоді члени Генеральної Ради мають право скористатися «повною свободою голосу».

Особливо підкреслювалася необхідність боротьби зі зловживанням владою, в чому гетьман мав бути «гідним наслідування прикладом». У ст. Х говорилося, що оскільки «усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей», то «найсерйознішим чином постановлялося», щоб всі посади заміщувалися на основі «вільного волевиявлення і голосування», а не призначалися «на основі дружніх стосунків і особистої прихильності».

За Березневими статтями 1654 р. продовжувала діяти попередня правова система, що склалася у період Визвольної війни і яка була відмінна від системи імперського права. Так, коли на початку ХІХ ст. М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Завадовським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Повстанським і Ф. Давидовичем уклали «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання цивільних законів, діючих у Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав», то з 1 255 статей «Зібрання малоросійських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 58 – на Магдебурзькому праві, 224 – на його різновиді – Хелмінському праві й 457 – на «Саксонському зерцалі» (основному джерелі Магдебурзького і Хелмінського права).

Гетьманщина мала досить розгалужений управлінський апарат, який складався з багатьох центральних та місцевих установ. Для його нормального функціонування вимагалося чимало кваліфікованих спеціалістів різного профілю, які б мали військову, адміністративну, правову, фінансову тощо підготовку. Київська академія, колегіуми надавали своїм учням ґрунтовні знання загальноосвітнього характеру, але вони не готували фахівців з окремих галузей знань. Спеціальна освіта набувалася переважно практикою. Велику роль у підготовці кадрів для адміністративно-судових і фінансових органів відігравали гетьманські канцелярії центральних та місцевих установ і особливо Генеральна військова канцелярія – вищий виконавчий орган Гетьманщини, за посередництвом якого гетьман здійснював своє адміністративне, судове, фінансове управління, а також зовнішні зносини.

У 40-х рр. XVIII ст. при ній було створено спеціальний навчальний заклад напіввійськового типу – канцелярський курінь у Глухові. Він підпорядковувався генеральному писареві, безпосередньо керував ним старший канцелярист. До куреня приймали юнаків переважно із старшинських родин, які мали свідоцтво про закінчення Київської академії. Знаходились вони на утриманні Військового скарбу. Навчання складалося з теоретичної та практичної підготовки. Вивчалися юриспруденція, камеральні (фінансово-економічні) науки, військова теорія. Після закінчення канцеляристи призначалися на посади сотників, бунчукових товаришів, полкової старшини тощо. Створення Глухівського куреня фактично співпадало з аналогічними процесами у Західній Європі, спеціальні програми, орієнтовані на підготовку адміністративних кадрів для органів державної влади, починають відкриватися у провідних університетах з 20 – 30-х рр. XVIII ст. За висловом М.С. Грушевського, Україна «жила єдиним життям, одними ідеями з Заходом», її культура і мистецтво в ХVІІ – ХVІІІ ст. «до самого упадку гетьманщини» були західними.

Варто згадати й думку І. Лисяка-Рудницького, який вважав Україну за етосом і естетичними світосприйманнями належною до Сходу, а за політичною і соціальною структурою – до європейського світу. Унаслідок її розташування між світами грецько-візантійської й західних культур вона була законним членом їх обох і протягом усієї своєї історії намагалася синтезувати ці обидві традиції. Тому Україна, власне, ніколи не переживала доби насильного й раптового «узахіднення», аналогічного царюванню Петра в російській історії. І в цьому, зазначає І. Лисяк-Рудницький, аж ніяк нема нічого дивного. Країна, що від своїх початків була суттєво європейською – і в цьому значенні «західною», – не потребувала асимілювання до Європи шляхом наглого революційного перевороту. Проте європейський характер України скріплювався завдяки впливам і контактам з іншими країнами. За його оцінкою до синтезу двох традицій «Україна наближалася у великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за козаччини ХVІІ ст.». Проте, хоча ці епохи були багаті на потенційні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від внутрішніх суперечностей.

Європеїзація України наприкінці XVIІІ ст. – на початку ХХ ст.

Унаслідок ліквідації наприкінці ХVІІІ ст. автономії, Україна зазнала різкого повороту у геополітичному напрямку: була відірвана від Заходу й обернена обличчям на північ, за висловом М.С. Грушевського, «ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя». Водночас, що стосується європеїзації публічного управління, то її четверта, п’ята та шоста хвилі, як зазначалося, були спільними з процесами російської модернізації і пов’язані відповідно з реформами Петра І та його наступників, реформами 60-х рр. ХІХ ст. Олександра ІІ та реформами 1900-х рр., зокрема П. Столипіна.

Характеризуючи особливості цього процесу, слід відзначити, що початок європеїзації Росії був покладений Петром І, метою політики якого, як наголошував А. Тойнбі, було перетворення Російської імперії з православної світової держави на одну з локальних держав західної цивілізації. Перед Петром І стояло складне стратегічне завдання: наблизити громадянський і воєнний устрій Росії до західного рівня і стандарту тих часів і ввести Росію до західної спільноти як рівноправного члена, зберігши при цьому її політичну незалежність і культурну автономію у світі, де західний спосіб життя набув певної структурної визначеності. Це був перший приклад експерименту в напрямі добровільної самовестернізації держави зі східною суспільною системою.

Саме з петровським періодом реформ російські західники пов’язували початок формування російської нації, створюючи такий наратив національної ідентичності, що вписує Росію та росіян у конгломерат європейських народів та європейську історію. Для західників «нація» ставала необхідною ознакою прогресу в формуванні громадянського суспільства. У відповідності з В.Г. Белінським, формування нації можливе тільки у міру «звільнення» народу від його «природної безпосередності», тобто через модернізацію та раціональну освіту європейського типу. Процес виходу з «природної безпосередності» починався, на думку західників, з реформ Петра I. Початком російської нації, таким чином є Петровський період, коли Росія із запізненням вписується в хід світової та європейської історії і прогресу.

Основний зміст трансформаційних змін полягав у створенні «регулярної» держави, яка будувала б свої відносини з суспільством на основі закону, а також у політико-правовому структуруванні станів. Структурні основи управління державою були закладені з використанням досвіду західноєвропейського камералізму, форм бюрократичного управління, яке склалося на той час у Європі. Діяльність установ базувалася на нормативно-законодавчих актах, які запроваджували раціональні принципи управління: колегіальність, підпорядкованість, розмежування адміністративних, фінансових, військових і судових функцій, контроль за посадовцями. У тісній єдності з системою органів державної влади перебувала державна служба, яка виокремилась у самостійний рід занять.

Домінанта модернізації, задана Петром І зберігала свою актуальність до середини ХІХ ст. Проте, європеїзація була більшою мірою поверхневою, їй піддалися лише зовнішні форми державних установ. Причому вона супроводжувалася поглибленням розходжень у політичному і соціально-економічному ладі. Поява світської держави, світської освіти і культури, підприємництва і елементів ринкових відносин формувало нову особистість, з іншою ментальністю, з’являлась європейські (прозахідно) орієнтована частина суспільства. У підсумку почався цивілізаційний розкол російського суспільства. Західний уклад репрезентували власники, які працювали на ринок, і європейські освічена частина населення. Але, західний уклад мав сильні східні риси. Насамперед мова йде про дуже високу роль держави і слабке громадянське суспільство.

Справа в тому, що російський абсолютизм суттєво відрізнявся від європейського за соціально-економічною основою: європейський спирався на третій стан – буржуазію, обрав шлях капіталістичного розвитку; соціальною основою російського абсолютизму було дворянство і селянство. І якщо в Європі рівновага між дворянством і буржуазією надавала можливість державній владі мати певну самостійність по відношенню до суспільства, то слабкість в Росії третього стану, повільний розвиток громадянського суспільства, слабкий розвиток товарно-грошових відносин посилювало роль держави. Тому, якщо на Заході прогрес промисловості супроводжувався неперервним рухом до правової держави, то в Росії економічний розвиток відбувався на фоні посилюючого деспотизму верховної влади й при поширенні кріпосницьких відносин, практично віджитих на Заході.

Подальший процес європеїзації був пов’язаний з реформами Катерини ІІ та Олександра І, основоположні принципи яких визначалися ідеями освіченого абсолютизму. «Установлення про управління губерніями Всеросійської імперії» 1775 р. визначало основні напрями реформи місцевого управління і виходило з принципу «поділу влад», тому губернські та повітові установи вперше засновувалися на поділові адміністративних, судових і фінансових функцій. Реформи Олександра І в ідеалі мали завершити будівництво тієї адміністративної споруди, яку почала зводити Катерина ІІ, встановити ту політичну систему, до якої вона прагнула, тобто закріпити необмежену, централізовану, бюрократичну, підзаконну монархію. Об’єктивний сенс цієї реформи полягав у тому, щоб замінити систему особистих доручень, що заглиблювалася своїми коріннями до феодальної вотчини, системою установ з чітко окресленими функціями і визначеним порядком діловодства, звітності і контролю. З метою зміцнення вищого і центрального державного апарату, тіснішого зв’язку місцевих і станових установ з центром, посилення одноначальності в керівництві державою для підвищення особистої відповідальності чиновників усіх рангів і прискорення проходження справ та вирішення питань застарілі колегії у 1802 р. замінювались новими вищими виконавчими органами на європейський зразок – міністерствами.

В основу організації кожного міністерства покладався принцип одноначальності. У результаті на зміну променевій системі управління з її підпорядкованістю губернаторів і воєвод, місцевих установ кожній колегії окремо у певних питаннях, що панувала у XVIII ст., прийшло галузеве управління з лінійною системою відомчого підпорядкування кожної установи певному міністерству. Структура влади, таким чином, у підсумку реформ Катерини ІІ та Олександра І організаційно і функціонально наблизилась до європейської.

Реформа державного управління поставила на порядок денний питання створення системи підготовки європейськи освічених чиновників. Завдання надання загальної і спеціальної освітньої підготовки чиновників цивільної служби покладається на мережу створених у ході освітньої реформи 1803 – 1804 рр. університетів та гімназій, зокрема, на відкритий у 1805 р. Харківський, а в 1834 р. – Київський університети. Саме, університети перетворювалися на основне джерело підготовки освічених управлінців до початку ХХ ст., оскільки Статут 1804 р. визначав їх головним завданням підготовку «юнацтва до вступу в різні звання державної служби». Студенти, які успішно закінчували курс університету, отримували ступінь дійсного студента, що давало право на чин XIV класу. Якщо студент на випускних іспитах показував високі знання, то йому присвоювався ступінь кандидата, який надавав право на чин ХІІ класу. Таким чином, в Росії був здійснений перехід до німецької моделі підготовки державних службовців.

П’ята хвиля була пов’язана з реформами 60 – 70-х рр. ХІХ ст., які передбачали поглиблений варіант модернізації і переслідували мету забезпечити єдність суспільства на європейській основі і здійснювались одночасно у всіх сферах: в суспільно-політичній, соціально-економічній, духовно-культурній.

Скасування кріпосного права у 1861 р. прискорило промисловий розвиток України. Наприкінці ХІХ ст. вона посіла одне з перших місць в імперії щодо промислового розвитку, коли буквально за декілька років виникли цілі галузі промисловості. Розпочавши зі скасування кріпацтва уряд вдався і до інших модернізаційних заходів: земської, судової реформ тощо. Важливе значення мала земська реформа 1864 р., оскільки із появою земств було започатковано процес відділення публічної влади від державної. Запровадження місцевого самоврядування стало колосальним кроком вперед у справі європеїзації країни. Хоча його можливості були обмежені суто соціальними питаннями, воно стало важливим етапом становлення громадянського суспільства західного типу, оскільки всестановість представництва в органах місцевого самоврядування ламало корпоративність суспільства, а часткова децентралізація, передача частини владних функцій від державного апарату органам самоврядування вивільняли суспільство з-під контролю держави на місцевому рівні, давали свободу громадській ініціативі, формували нову громадянську свідомість.

Істотні зміни внесла судова реформа, найбільш послідовна з реформ, проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Вона проголошувала демократичні принципи судоустрою і судочинства: колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено судом, який базувався на демократичних принципах. Проголошувалася виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незмінність суддів і незалежність судів від адміністрації, рівність усіх перед законом, гласність і публічність засідань суду, усність. Засновувалась незалежна адвокатура, нотаріат, була проведена реорганізація прокуратури. Прокурорский нагляд керував слідством, виступав обвинувачем в суді, стежив за виконанням вироку. У результаті реформи було відокремлено судову систему від виконавчої влади, запроваджено статути кримінального і цивільного судочинства, закріплено змагальність судового процесу. Запровадження гласного безстанового суду фактично обмежувало самодержавство. Це був перший елемент поділу влади, реалізований у Росії.

Проте, слід відзначити, що хоча розвиток західного укладу йшов динамічно, але був деформований. Він розвивався під жорстким контролем деспотичної держави, реформувалися лише окремі галузі життя, шляхом часткового запровадження досвіду західних країн силовими методами. Не було відповідного механізму розв’язання соціально-класових суперечностей, тобто західного типу суспільної організації. У підсумку суперечності заганялися всередину шляхом репресій, контрою, придушення особистості. Швидкий розвиток західного укладу вів до формування громадянського суспільства, горизонтальних зв’язків, появи політичних течій і партій, об’єднань за професіями. Все це вимагало змін як у правовій базі, так і системі влади. До цієї групи суперечностей відноситься і прагнення народів (Фінляндія, Польща, Україна) до автономії чи незалежного розвитку.

Певним чином ці суперечності розраховував усунути П. Столипін у ході шостої хвилі модернізації у 1900-х рр., але зазнав невдачі. Перша російська революція примусили царя Миколу ІІ оголосити 17 жовтня 1905 р. Маніфест «Про удосконалення державного порядку», в якому декларувалися громадянські свободи слова, друку, недоторканості особи, совісті, зборів і союзів, запроваджувалась законодавча Державна дума з характерними рисами європейських парламентів. Приблизно п’ята частина депутатів Думи обиралася від українських губерній. Запровадження Думи із законодавчими функціями вимагало реформування вищих органів виконавчої влади, тому відповідно до указу «Про заходи щодо зміцнення єдності в діяльності міністерств і головних управлінь» від 19 жовтня 1905 р. Рада міністрів реорганізовувалась на постійну вищу урядову установу, яка мала «спрямовувати й об’єднувати дії головних начальників відомств з предметів законодавства і вищого державного управління». Реформи державного устрою означали встановлення в Росії перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії.

Але демократичні інститути в Росії могли набути стійкості і розвинутися лише за умови руйнування корпоративності. Столипінський варіант модернізації передбачав розпад найбільш масової корпоративної структури – селянської общини. Формування розвинутої верстви дрібних власників могло забезпечити дійсний перехід до поділу влади і парламентаризму. П. Столипін вважав, що руйнування селянської общини і перехід до фермерського господарства відкриє шлях для комплексу перетворень в інших сферах: соціальній (страхування робітників на випадок втрати ними працездатності), суспільно-політичній (недоторканість особи, громадянська рівноправність та ін.), національного устрою, освітньої (поширення грамотності і розвиток освіти), медичного обслуговування тощо. Було оголошено про підготовку законопроектів про свободу віросповідання, про громадянську рівноправність, про державне страхування, про реформу місцевого самоврядування (яке з 1911 р. було поширено також і на Правобережну Україну), про реформу середньої і вищої школи. Успішна реалізація цього варіанта модернізації дала б змогу подолати небезпечний розкол суспільства, кардинально змінити цивілізаційну парадигму в суспільстві на західну.

Не завершилась успіхом в силу історичних обставин і спроба спрямувати розвиток України в інше цивілізаційне русло під час Української революції 1917 – 1921 рр. Проте, як писав відомий український історик І. Лисяк-Рудницький, «немає сорому в тому, щоб бути переможеними у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть сили наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі». Дійсно, головні документи Центральної Ради – її Універсали, Конституція УНР свідчать про бажання побудувати державу на засадах справжнього народоправства та соціальних гарантій населенню, що визначається як головна мета нині діючого Основного Закону.

Так, у ІІІ Універсалі Центральної Ради – першому самостійному державно-правовому документі української демократії початку ХХ ст. – закріплювалися такі основні положення, як: конституційна спрямованість, розширення і закріплення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод тощо. Подальший розвиток ці ідеї отримали в ІV Універсалі, зокрема, він стверджував, що джерелом влади є народ України (тобто закріплював принцип народного суверенітету).

Конституція Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р. готувалася на зразок демократичних конституцій Європи та США. Їх досвід конституційного законодавства опрацювала конституційна комісія на чолі професором М. Грушевським. В основу побудови структури вищих органів держави покладався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, вручалася Всенародним Зборам, які обиралися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на три роки. Лише Всенародні Збори мали право приймати закони. Право законодавчої ініціативи належало Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам місцевого самоврядування, які об’єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб. Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, що формувалася головою Всенародних Зборів, а склад і програма уряду затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність. Судову владу здійснював Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами на п’ять років. Судочинство оголошувалося усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, – рівними перед судом і перед законом.

Місцевими органами влади й управління ставали виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях, яким «належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки».

Якщо Конституція 1918 р. визначала Україну як класичну парламентську республіку, то в проекті «Основного державного закону Української Народної Республіки», підготовленому за часів Директорії, мова йшла про побудову президентсько-парламентської республіки, оскільки законодавчу владу здійснював однопалатний парламент – Державна Рада, а виконавчу – Голова держави та Рада міністрів.

З 1991 р. розпочалася нова хвиля європеїзації України, безпосередньо пов’язана з проголошенням незалежною Україною курсу на європейську інтеграцію, яка в культурно-цивілізаційному аспекті являє собою шлях до активізації взаємообміну між українською і західноєвропейською гуманістичною культурами і одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і національної держави.

Європейська ідентичність як перепустка в європейський простір

В Європі на сьогодні існує два підходи до визначення європейської ідентичності. Коли країни Європи тільки починали інтегруватися, закладалося розуміння європейської ідентичності, зміст якої полягав у тому, що всі учасники процесів європейської інтеграції були поєднані спільною історією, спільною територією, спільною культурою – це і стало основою першого підходу до європейської ідентичності. Однак фундатори ЄС, почавши перетворювати суто економічний союз в політичний, усвідомили необхідність пошуку інших, більш глобальних критеріїв європейської ідентичності. Відтак, в Європі виникло розуміння європейської ідентичності як спільності цінностей. В ст. 2 Лісабонського договору зазначено, що "Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків". Звісно, найвищою соціальною цінністю в Європі є людина, а все державне й соціальне життя спрямовані на забезпечення максимальної зручності її існування та комфорту. У цьому суть другого підходу.

На думку багатьох авторитетних спеціалістів, шлях до європейської ідентичності лежить через усвідомлення своєї національної ідентичності. Відтак, народи, які на сьогодні асоціюють себе з Європою, спочатку вирішили свої внутрішні проблеми, позбулися історичних образ, а лише потім стали повноправним членом великої європейської сім’ї народів. Цей шлях пройшли французи, німці, італійці, румуни, поляки й багато інших народів. На спільності національних ідентичностей європейських народів якраз ґрунтується перший підхід до визначення європейської ідентичності.

На думку експертів, Україна, щоб здобути перепустку в європейський простір, має враховувати різні підходи до визначення європейської ідентичності. Йдеться про вже згадані вище доктринальні підходи союзного націоналізму та патріотичного конституціоналізму.

З огляду на перший підхід, Україні необхідно підкреслювати спільність української та загальноєвропейської культури. На жаль, мало хто в Європі сьогодні згадує про Трипільську культуру, яка є спільним надбанням України та Румунії – колискою всієї європейської цивілізації. Чи знає широкий європейський загал про те, що перші розмови про об’єднання Європи відбувалися на саміті монархів європейських країн у 1429 р. в Луцькому замку на території сучасної України? Чи про те, що всесвітньо відома віденська кава та кав’ярні були започатковані українцем? А саме через такі кроки самоусвідомлення в Україні можна сформувати і національну, і європейську ідентичність в культурно-історичному розумінні. Водночас, це сприятиме формуванню позитивного міжнародного іміджу Української держави.

Із урахуванням другого підходу до розуміння європейської ідентичності – патріотичного конституціоналізму – необхідно збудувати Європу в самій Україні. Що це означає? В першу чергу – необхідність провести численні реформи в Україні, спрямовані на перебудову її соціального, політичного економічного та державного устрою. Метою всіх змін має бути створення в Україні системи життя, комфортної для людини. Кожна людина, індивід має бути найвищою соціальною цінністю – це є справжньою основою європейської ідентичності та європейської цивілізаційної моделі.

2. 365-а річниця Перемоги козацького війська під проводом Богдана Хмельницького на Жовтих Водах у Визвольній війні 1648-1654 років

Битва під Жовтими водами (29 квітня — 16 травня 1648) — це битва між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками з другого під Жовтими водами в ході національно-визвольної війни 1648 — 1654 років.

Це була перша значна перемога повсталих козаків у ході визвольної війни українського народу першої половини XVII століття. 21 січня на Січі розпочалося повстання під проводом Богдана Хмельницького. Головні польські сили під командуванням коронного гетьмана
М.Потоцького в цей час розташувалися під Черкасами та Чигирином. Отримавши в перших числах лютого повідомлення про повстання на Запоріжжі, М. Потоцький вирішив якнайшвидше придушити це повстання в його зародку. Для цього спочатку він кинув на Запоріжжя авангард у три з половиною тисячі жовнірів і шість козацьких реєстрових полків під командуванням свого сина Стефана, його помічником був призначений комісар реєстрового козацького війська Яків Шемберн. 11 квітня ці сили, розділені на два загони, вирушили такими маршрутами: 4 козацькі полки (Чигиринський, Черкаський, Корсунський і Канівський) на чолі з Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем (всього 4 тисячі чоловік) та 1200 найманців спустилися вниз по Дніпру на човнах, а польські відбірні полки під командою Якова Шемберна і С. Потоцького (близько
4 тисяч чоловік) просувалися суходолом у районі Кам’яного Затону. Вони мали з’єднатися і разом вдарити на бунтівників. І якщо не знищити їх, то принаймні, змусити прийняти їх оборону.

Сам коронний гетьман після завершення мобілізації і прибуття команд магнатів збирався з головними силами і обозом рушити услід цим частинам. Таке розпорошення військ виявилося стратегічною помилкою для поляків. Хмельницький отримав можливість кожну з груп противника ліквідувати окремо.

Дочекавшись підходу чотиритисячного загону перекопського мурзи Тугай-бея і дізнавшись про те, що Потоцький роз’єднав свої сили, Хмельницький 16 квітня залишає Томаківку. Він на чолі козацьких 5 тисяч і татарських 4-тисячних загонів швидким маршем рушає назустріч коронним військам. Під захистом табору його загони швидко рухалися Микитинським шляхом вздовж річки Базавлук. Тим часом Стефан Потоцький, пройшовши Крилів, Цибульник, Омельник, надвечір у вівторок, 18 квітня, зупинився в урочищі Княжі Байраки.

Вранці наступного дня, пройшовши ще декілька кілометрів, поляки зупинились на великий перепочинок в урочищі Жовті води. Під час привалу їх атакував Тугай-бей, який випередив козацькі загони Хмельницького на пів-переходу, всього за 15 кілометрів. Сюди ж наближався і Богдан Хмельницький. Після перших сутичок з татарськими роз’їздами, Потоцький і Шемберн наказали утворити міцний табір. Незабаром підійшли козацькі полки Богдана Хмельницького і під захистом табору, побудованого з возів, зупинилися неподалік польського обозу. Перший штурм польських позицій відбувся 20 квітня і закінчився безрезультатно. Від цього часу боротьба набула затяжного характеру.

Тим часом у Кам’яний-Затон прибули реєстрові козаки і під впливом агітації посланців Хмельницького та звісток про напад повстанців на польський табір, підняли повстання, причому повбивали декого зі старшин у тому числі Караїмовича та Барабаша і перейшли на бік повсталих козаків. Вже 2 травня ці загони вишикувались у полки, прийнявши бойовий облаштунок, демонстративно пройшли маршем повз обложений військовий табір поляків, де в той час перебував С. Потоцький. Під час маршу вони влаштували вітальні залпи із самопалів на честь Богдана Хмельницького і вступили до його табору. Пізніше, під впливом цієї демонстрації, козаки Переяславського і Білоцерківського полків, а також машинські драгуни (українці за походженням) теж покинули польський табір і приєдналися до козацького гетьмана. Після цього чисельність козацько-татарського війська становила 13-15 тисяч чоловік.

Становище обложених у таборі Потоцького стало критичним, і він змушений був піти на переговори, які закінчилися згодою польських командирів віддати гармати з порохом, а також козацькі клейноди. Зі свого боку Хмельницький дав слово забезпечити вільний відступ польського обозу до Крилова. Але Тугай-бея не задовольнили такі умови і він наполягав на штурмі польського табору. 5 травня зав’язався жорстокий бій, що тривав до вечора. Під покровом ночі, Потоцький зробив відчайдушну спробу прорватися на „волость”. Тугай-бей, не бажаючи втрачати здобич, кинувся переслідувати польський табір, не повідомляючи козаків. Польські жовніри рішуче відбивалися. Нарешті, коли вони майже минали Княжі Байраки, Тугай-бей запросив допомоги запорожців. Хмельницький прибув негайно, і в одній з балок польський обоз було оточено. Розпочався штурм. Козаки й татари, ламаючи опір жовнірів, вдерлися до табору. Розгром був повним. Багато поляків загинуло. У полон потрапило близько 3 тисяч жовнірів і 50 шляхтичів. Стефан Потоцький помер від ран, а Шамберн разом з іншою старшиною потрапив у полон.

Після перемоги під Жовтими водами військо під командуванням Богдана Хмельницького вирушило проти головних польських військ, які з-під Чигирина почали відступати до Корсуня і саме там отаборилися.

Битва мала велике політичне і воєнне значення. Перша перемога породила надії українського народу до виходу з-під польського ярма. Надбанням військового мистецтва Богдана Хмельницького є застосування загону, сформованого з татарської кінноти, що прикривала головні сили козацької армії, i розгрому ворога частинами.

Шишканова Ганна Миколаївна

Викладач хімії, біології, екології Дніпропетровського навчально - виробничого центру № 2

Тема уроку екології: Категорії забруднення. Основні джерела забруднення навколишнього середовища та їх вплив на організм і здоров'я людини.

Мета:

Навчальна – сформувати уявлення учнів про категорії забруднення, про основні джерела забруднення навколишнього середовища та їх вплив на організм і здоров'я людини; з'ясувати і систематизувати позитив- ний і негативний вплив діяльності людини на глобальну екосистему та стан біоценозів; учні оцінюють ситуацію , яка склалася в результаті антропогенного впливу на навколишнє середовище і приймають рішення щодо покращення ситуації у довкіллі;

 Розвиваюча – сприяти розвитку раціональних прийомів мислення, розвивати і активізувати інтерес учнів до вивчення екології, розвивати інтелект, пізнавальну активність, аналітичне,критичне, логічне мислення, розвивати вміння аналізувати, порівнювати і робити висновки, сприяти розвитку умінь самостійно працювати з інформаційними джерелами;

Виховна – виховувати особистість з екоцентрічними поглядами, виховувати почуття відповідальності перед нащадками за свої дії, виховувати дбайливе ставлення до власного здоров'я, виховувати комунікативні навички учнів, екологічну культуру, партнерські моделі поведінки під час колективної роботи.

Тип уроку: урок вдосконалення та закріплення знань і умін.

Вид уроку: ділова гра.

Методи: наочно-практичний, частково-пошуковий, творчий, ділова гра - презентація.

Форма організації навчальної діяльності: групова.

Дидактичне забезпечення: фотографії, малюнки, схеми, додаткова література, презентації, електронні носії інформації, мультимедійне забезпечення, довідники.

Завантажити урок

В Украине ежегодно регистрируется 4-4,8 млн. случаев острых респираторных вирусных инфекций (ОРВИ) и гриппа. Острые респираторные вирусные инфекции являются наиболее распространенными инфекционными заболеваниями и составляют до 90% всей инфекционной патологии в детском возрасте.

Уровень заболеваемости ОРВИ превышает уровень всех остальных инфекций среди детей в 7-7,5 раза, в 1,5-3 раза больше, чем у взрослых. Экономический ущерб только от гриппа составляет около 400 млн. гривен.

Нет сегодня в нашей стране темы, более актуальной, чем вакцинация. Эта тема стала самой животрепещущей медицинской проблемой, в обсуждение которой включились практически все слои общества.

Вакцинация против гриппа имеет особое значение в предэпидемический период и перед периодом сезонного повышения заболеваемости острыми респираторными инфекциями.

В настоящее время существует 4 поколения вакцин против гриппа, которые практически не отличаются по эффективности, но безопасность каждого нового поколения выше предыдущего. Вакцины против гриппа I поколения (с 1940 года) - цельновирионные и живые вакцины (с живым ослабленным или «убитым» вирусом) у детей не применяются. Вакцины против гриппа II поколения - расщепленные (сплит) вакцины (60 годы 20 века) - представляют собой «убитый» и разрезанный на кусочки вирус. Сплит-вакцины содержат частицы разрушенного вируса – как поверхностные, так и внутренние белки. Сплит–вакцины разрешено применять у детей с шестимесячного возраста. Вакцины против гриппа III поколения - субъединичные вакцины (в 80 годы 20 века) - содержат только поверхностные антигены вируса гриппа (гемагглютинин и нейраминидазу). Вакцины против гриппа IV поколения - субъединичные адъювантные вакцины (адъювант – это вещество, которое в комбинации с другим веществом усиливает его действие).

Всемирная организация здравоохранения для профилактики гриппа рекомендует использование современных расщепленных и субъединичных противогриппозных вакцин. В настоящее время вакцинация является самым эффективным противогриппозным мероприятием – она уменьшает вероятность возникновения болезни на 70 - 90% у здоровых взрослых, уменьшает смертность на 50 - 68% у здоровых людей, предотвращает возникновение коронарных событий у лиц с высоким риском. Показано, что прививка против гриппа у лиц старше 65 лет снижает риск госпитализации при ишемической болезни сердца, церебрально-васкулярных заболеваниях и вероятность смерти от гриппа на 48 - 50%.

Прощаясь с ушедшим тысячелетием, Центр контроля и профилактики заболеваний США (CDC) в перечне десяти самых крупных вкладов, сделанных медициной в общественное здравоохранение, на первое место поставил вакцинопрофилактику.

Целью вакцинации является создание специфической невосприимчивости к инфекционному заболеванию путем имитации естественного инфекционного процесса с предопределенным благоприятным исходом.

Широко распространено ошибочное мнение, что после начала эпидемии вакцинация противопоказана. Это касается лишь живых противогриппозных вакцин.

Инактивированные вакцины, которыми в настоящее время проводится вакцинация, рекомендуются к применению на протяжении всего периода повышенной заболеваемости. Если по каким-то причинам вакцинация не была сделана вовремя, то ее можно сделать и после начала эпидемии гриппа...

Необходимо помнить, что соблюдая правила профилактики, вы значительно уменьшаете опасность развития гриппа и его осложнений, однако предотвратить развитие заболевания может только вакцинация.

Абатуров А.Е., Юлиш Е.И., Агафонова Е.А., Герасименко О.Н., Высочина И.Л. Днепропетровская медицинская академия

Головна функція імунної системи - зберігати "своє" і усувати чужорідне. Носії "чужого", з якими імунна система зіштовхується повсякденно, - це насамперед мікроорганізми. Для цього імунна система володіє складним набором постійно взаємодіючих неспецифічних і специфічних механізмів. Неспецифічні механізми відносяться до вроджених, а специфічні здобуваються в процесі "імунологічного навчання".

Існує два види імунітету: активний і пасивний.

Активна імунізація стимулює власний імунітет людини, викликаючи вироблення власних антитіл. Виробляється в людини у відповідь на збудника. Утворюються спеціалізовані клітки (лімфоцити), які продукують антитіла до конкретного збудника. Після інфекції в організмі залишаються "клітки пам'яті", і у випадку наступних зіткнень зі збудником починають знову (уже швидше) продукувати антитіла.

Активний імунітет може бути природним і штучним. Природний здобувається в результаті перенесеного захворювання. Штучний виробляється при введенні вакцин.

Пасивний імунітет: в організм уводяться вже готові антитіла (гамма-глобулін). Пасивна імунізація показана в тих випадках, коли необхідно в короткий термін створити імунітет на нетривалий час (наприклад, після контакту із хворим).

Імунопрофілактика - метод індивідуального або масового захисту населення від інфекційних захворювань шляхом створення або посилення штучного імунітету.

Імунопрофілактика буває:

  1. специфічна - проти конкретного збудника
    • активна - створення імунітету шляхом введення вакцин;
    • пасивна - створення імунітету шляхом введення сироваткових препаратів і гамма-глобуліну;
  2. неспецифічна - активізація імунної системи взагалі.

Вакцинація - це найефективніший й економічно вигідний засіб захисту проти інфекційних хвороб, відоме сучасній медицині.

Ревакцинація - захід, спрямований на підтримку імунітету, виробленого попередніми вакцинаціями. Звичайно проводиться через кілька років після вакцинації.

Основним принципом вакцинації є те, що пацієнтові дається ослаблений або вбитий хвороботворний агент для того, щоб стимулювати продукцію антитіл для боротьби зі збудником захворювання.

Серед мікроорганізмів, проти яких успішно борються за допомогою щеплень, можуть бути віруси (наприклад збудники кору, краснухи, свинки, поліомієліту, гепатиту В, ротавірусної інфекції) або бактерії (збудники туберкульозу, дифтерії, коклюшу, правця, гемофільної інфекції).

Існує поняття "Колективний" імунітет. Чим більше людей мають імунітет до тої або іншої хвороби, тим менше ймовірність в інших (неімунізованих) занедужати, тим менше ймовірність виникнення епідемії. Наприклад, якщо тільки одна дитина невакцинована, а всі інші одержали щеплення, то невакцинована дитина добре захищена від хвороби (йому не від кого заразитися).

Однак, незважаючи на значні успіхи по профілактиці й лікуванню захворювань людини, висока летальність від інфекційних захворювань продовжує реєструватися. Статистичні дані свідчать про щорічне народження на земній кулі 130 млн. дітей і приблизно 12 млн. дітей померлих у віці від 1 тижня до 14 років. Близько 9 млн. помирають від інфекційних захворювань, причому 3 млн. - від інфекцій, проти яких розроблені вакцини.

Незважаючи на ефективність вакцинації, в останні роки поширюється рух проти щеплень. Це пов'язане з тим, що імунопрофілактика знижує випадки виникнення інфекційних захворювань. При цьому на перше місце виходять випадки поствакцинальних реакцій і ускладнень, які неминучі при медичних маніпуляціях.

У щепленої дитини можуть виникнути поствакцинальні реакції, які завжди реєструються й оцінюються медичними працівниками. При цьому практично неможливо зареєструвати той факт, що вакцина вберегла його від інфекційної  хвороби, здатної спричинити важкі ускладнення або зробила більш легкою її плин. Однозначно, будь-яке щеплення в сотні разів безпечніше, ніж захворювання, від якого вона захищає.

Сьогодні медичним працівникам необхідно провести широку, активну пропагандистську роботу для відновлення довіри населення до вакцинації. Кожен медик повинен донести до батьків об'єктивну, повну інформацію про важливість імунопрофілактики.

Вагомими аргументами в проведенні пропагандистської роботи можуть служити досягнуті людством позитивні результати вже проведених профілактичних заходів.

Відомо, що принципи вакцинації використовували ще в Древньому Китаї. У сучасній історії перше щеплення було зроблено в 1796 році. Англійський лікар Едвард Дженнер ввів 8-річному Джеймсу Фіппсу вакцину, яка містила віруси коров'ячої віспи. Хлопчик не захворів на натуральну віспу. В 1980 році Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила про повну ліквідацію цієї небезпечної інфекції. Віспа перестала існувати на планеті  завдяки щепленням.

Безсумнівним фактом є те, що обов'язкова вакцинація дітей від свинки дозволила скоротити захворюваність на 95,9%, правцем на 92,9%, а коклюшем на 92,2%. При цьому смертність від правця й коклюшу скоротилася на 99%.

Програма ВООЗ, почата  в 1988 р., по ерадикації поліомієліту у світі дозволила зменшити кількість паралітичних форм захворювання більш ніж в 15 разів, а саме з 30 тис. випадків у рік в 1980 р. - до 1915 випадків в 2006 р. Проведення в Україні з 1959 р. масової вакцинації дітей  з використанням оральної поліомієлітної вакцини дозволило знизити захворюваність із трьох тисяч до одиничних випадків у рік, а в 2002 р. ВООЗ  сертифікувала Україну, як територію, вільну від циркуляції «дикого» штаму вірусу поліомієліту.

Позитивним можна вважати той факт, що завдяки плановій вакцинації від правця, в останні роки серед дітей випадки даного захворювання не реєструються, а серед дорослого населення фіксується 30-40 випадків правця щорічно.

Щорічно у світі сотні тисяч дітей помирають від кору через відсутність вакцинації, при цьому летальність становить 10% серед причин смертності дітей у віці до 5 років. У нашій країні впровадження планової імунізації проти кору з 1968 року дозволило знизити захворюваність в 6-10 разів. Однак спалах цього захворювання, зареєстрований в 2005р. у Києві й Київській області, виявила значну кількість осіб, сприйнятливих до даної інфекції. Усього за 2005-2006 рр. було зареєстровано  45116 випадків кору, з них 5 випадків закінчилося летальним результатом. Причиною такої ситуації є зниження масштабів імунізації, пов'язане з відмовою батьків від щеплень проти кору.

У країнах 3-х регіонів (Американського, Західно-Тихоокеанського та Європейського) завдяки щепленням ліквідований „дикий” штам поліовірусу, що викликає надзвичайно тяжке захворювання - поліомієліт, від якого залишаються в 100% випадків паралічі. І навпаки. На території Таджикистану, де останніми роками не проводилася вакцинопрофілактика поліомієліту реєструються спалахи цієї тяжкої хвороби серед дітей і зареєстровані випадки завезення інфекції на територію Росії.

Завдяки масовим щепленням успішно побороли в 90-ті роки епідемію дифтерії до поодиноких (спорадичних) випадків.

Захворюваність гепатитом В  у світі перебуває на дуже високому рівні, адже серед 6 млрд. жителів нашої планети більше 2 млрд. інфіковані вірусом гепатиту В (HBV), а вмирає від його наслідків біля 500-700 тисяч чоловік у рік. В Україні за оцінками спеціалістів  рівень поширення гепатитної інфекції становить 2-7%. Висока ймовірність розвитку серйозних і часто фатальних наслідків інфікування HBV відзначається, якщо зараження відбулося в дітей у ранньому віці, і тому  проведення вакцинації проти гепатиту В рекомендовано починати вже з періоду новонародженості. Зареєстроване у світі зниження захворюваності гепатитом В з 1,4% до 0,7% за період з 2001 по 2005 р. пов'язане з ефективною й своєчасною вакцинацією.

Дуже важливим розділом пропагандистської роботи з населенням  з питань  імунізації є роз'яснення про можливі побічні реакції організму й заходах, спрямованих на мінімізацію негативних наслідків.

На введення вакцини в людини обов'язково повинна виникнути реакція - імунна відповідь. Завдяки цьому формується стійкість до того або іншого збудника. На жаль, при зустрічі з будь-якою чужорідною речовиною виникають не тільки очікувані реакції. Прийнято виділяти два типи реакції на введення вакцини:

·                     прищеплювальна реакція, тобто реакція, що виникла внаслідок вакцинації, але не наносить збитку здоров'ю дитини й не є перешкодою для наступних введень тої ж вакцини;

·                     ускладнення, тобто реакція, що виникла внаслідок вакцинації й перешкоджає повторному введенню тої ж вакцини. З юридичної точки зору «поствакцинальні ускладнення» - це важкі й/або стійкі порушення стану здоров'я, що виникли внаслідок профілактичних щеплень.

Розрізняють загальні й місцеві прищеплювальні реакції. Загальні реакції найчастіше виражаються помірним підвищенням температури тіла, легким нездужанням, іноді спостерігається головний біль, порушення сну, відсутність апетиту, катаральні явища. При введенні вакцини підшкірно може з'явитися хворобливість, рідше припухлість у місці ін'єкції (місцева реакція). Як загальна, так і місцева реакції після щеплень переносяться легко й тривають не більше 3-х днів.

Ø  для забезпечення максимальної безпеки й ефективності з вакцинами проводяться, так само як і іншими лікарськими препаратами клінічні випробування. Перші випробування проводяться на тваринах, потім проводяться кілька фаз випробувань на людині;

Ø  вакцини допускаються в практику лише за умови, що до них є невелике число протипоказань;

Ø  для імунізації використовуються тільки одноразові шприци.

Протипоказання до щеплень підрозділяються на наступні категорії: постійні (абсолютні) і тимчасові (відносні). За останні роки перелік протипоказань до вакцинації істотно зменшився.

Постійні протипоказання

Сильна реакція або ускладнення на попередню дозу.

  • Імунодефіцитний стан (первинне).
  • Злоякісні новоутворення.
  • Вагітність. Протипоказані всі живі вакцини.

Відносні (тимчасові) протипоказання

Більшість вакцин призначена для введення здоровим людям або пацієнтам, на плин захворювань або стан яких вакцина не зробить негативного впливу. Для забезпечення максимальної безпеки вакцини не повинні вводитися пацієнтам, стан або хвороба яких можуть бути значно посилені негативною дією цих препаратів.

  • Гостре захворювання.
    У кожному разі висновок про тяжкість захворювання й можливості вакцинації повинен давати лікар.
  • Загострення хронічного захворювання.
    Рішення про вакцинацію повинне прийматися після консультації з фахівцем.
  • Введення імуноглобулінів, переливання плазми, крові.

Щеплення повинні проводитися тільки в лікувально-профілактичних установах. Перед щепленням лікар обов'язково оглядає дитину, проводиться обов'язкова термометрія й визначаються можливі протипоказань до вакцинації. У медичну документацію вносяться відповідні записи про проведення щеплення.

Будь - яке щеплення є в сотні разів безпечнішим, ніж захворювання, від якого воно захищає!

Ми живемо в такий час, коли багато що в звичному освітньому процесі вимагає змін, коли вчителю необхідно переосмислення того, як змінюється наше життя, наука, школа, вчительська праця, діти. Місія школи - підготовка випускників, що відповідають сучасним вимогам. І основна роль в її реалізації відводиться вчителеві. Сучасне суспільство пов'язує діяльність вчителя з творчою самостійністю, пошуком, високим професіоналізмом. Іншими словами: професійна активність повинна стати способом життя кожного вчителя.

Але всі вчителі різні. Одні гостро сприймають життєві ситуації, ставлять під сумнів свої професійні можливості - інші продовжують вірити в свої сили "всупереч". Одні звикають до традиційного і "застій" закриває вчителя від творчих пошуків - інші усвідомлюють необхідність критичної самооцінки і прагнуть до змін. За цих обставин особливе значення має сучасне визначення лінії професійного мислення, поведінки і мотивів педагогічної діяльності колективу і окремого працівника.

Стає очевидним, що розвиток школи неможливо без нових ідей, підходів, моделей, педагогічних технологій, без спільних зусиль вчених, педагогів-практиків, батьків, учнів.

Адміністрація нашої школи була прийнята позиція, яку можна охарактеризувати так: «Зацікавити людей роботою - значить реалізувати плани. Зацікавити вчителів в професійному розвитку - значить надовго забезпечити успіх у розвитку всієї школи ».

Методична робота в школі проводиться в індивідуальній і колективній формах.

Індивідуальна форма методичної роботи вчителів є складовою частиною їх самоосвіти. Зміст індивідуального самоосвіти педагога охоплює систематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань; розробку окремих проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи, проведення експериментальних досліджень , підготовку доповідей, виступів на педагогічних радах, методичних нарадах і оперативках, огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін

Організація самоосвіти передбачає тісний зв'язок з практичною діяльністю педагога; систематичність і послідовність самоосвіти, постійне ускладнення її змісту і форм; багатоплановий (комплексний) підхід до організації вивчення теми з самоосвіти, індивідуальний характер самоосвіти як найбільш гнучкої форми отримання педагогом знань; гласність і наочність результатів самоосвіти в педагогічному колективі, створення в школі умов для звернення педагогів до нових досягнень науки і передового педагогічного досвіду; завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (доповіді, участь у семінарах, підготовка виступів, підготовка доповідей, участь у засіданні педагогічної ради, науково-практичній конференції та ін.)

Для молодих фахівців протягом перших трьох років року працює Школа молодого вчителя. Її мета - придбання молодими вчителями практичних умінь і навичок педагогічної діяльності. За кожним з них закріплюється наставник з числа кращих вчителів відповідної спеціальності. Наставник допомагає молодому педагогу в плануванні навчально-виховної роботи, в розробці поурочних планів та ін Результати роботи розглядаються кінці навчального року на підсумковому засіданні школи молодого вчителя.

Відкриті уроки - одна з колективних форм методичної роботи, їх мета - підвищення майстерності всіх учителів. Основні завдання відкритих уроків: впровадження в практику вчителів передового педагогічного досвіду і результатів досліджень педагогічної науки, спрямованих на вирішення завдань, що стоять перед національною школою. Під час аналізу та обговорення відкритих уроків необхідно забезпечити цілеспрямованість обговорення, науковість аналізу, принциповість, поєднану з доброзичливістю у критичних зауваженнях, поєднання аналізу уроку з практичними рекомендаціями, підведення його підсумків кваліфікованими спеціалістами.

Взаємовідвідування вчителями уроків має істотне значення у підвищенні педагогічної майстерності вчителів. Якщо молодий і недосвідчений учитель відвідає урок, який проводить старший колега, він може збагатити свій методичний багаж. Якщо досвідчений педагог відвідає урок менш досвідченого колеги, то зможе порадити йому, як удосконалити той чи інший момент уроку. Можливо, і досвідчений педагог знайде щось корисне для себе у молодшого колеги.

Предметні кафедри - центр методичної роботи, вивчення і впровадження досягнень теорії та передового досвіду в практику навчання конкретних навчальних дисциплін. У нашій школі кафедра є основним науково-методичним підрозділом, що здійснює проведення навчально-виховної, методичної, експериментальної і, головне, науково-дослідної роботи.

У нас в школі їх п'ять:

  1. Кафедра фізико-математичних і технічних наук
  2. Кафедра початкової освіти
  3. Кафедра гуманітарних наук
  4. Кафедра природознавчих наук
  5. Кафедра естетичних дисциплін і культури здоров'я

Основною функцією предметної кафедри є проведення всіх видів навчальної діяльності. З цією метою:

  • Забезпечується безперервне вдосконалення якості викладання: активізація практичних, семінарських, лабораторних індивідуальних і самостійних занять як ефективних форм закріплення знань, прищеплення учням необхідних умінь і навичок, розвитку їх творчих здібностей;
  • Організовується науково-дослідна робота учнів;
  • Проводиться підсумкова і проміжна атестація учнів з предметів кафедри, аналізуються їх підсумки;
  • Здійснюється комплексне методичне забезпечення навчальних предметів кафедри, навчальних посібників, розробка навчально-методичних матеріалів по проведенню всіх видів занять, а також інших посібників, які передбачають використання нових форм і методів викладання, раціональне поєднання методичних прийомів, ефективне використання сучасних технічних засобів навчання та лабораторного обладнання ;
  • Здійснюється підготовка та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вивчається, узагальнюється і поширюється досвід роботи кращих вчителів, надається допомога молодим фахівцям в оволодінні педагогічною майстерністю;

Всі вчителі беруть участь у науково-дослідної та дослідно-експериментальній роботі школи:

  • Приймають участь в експериментальних та наукових дослідженнях по найважливіших теоретичних проблем за профілем кафедри, проблемам педагогіки в тісному зв'язку із завданнями підвищення якості викладання навчальних предметів;
  • Обговорюють результати науково-дослідних та експериментальних робіт і складають рекомендації до звітів oб їх проведенні, беруть участь у впровадженні результатів досліджень і експериментів у практику.
  • Беруть участь в організації професійної орієнтації учнів.

На засіданнях предметних кафедр вчителя заслуховують і обговорюють проект плану роботи на рік і доповнюють його, обмінюються досвідом з питань підготовки до нового навчального року, нову фахову літературу, доповіді з актуальних питань навчання і виховання, організовують взаємовідвідування уроків, проведення і обговорення відкритих уроків, виготовлення наочності, застосування технічних засобів навчання, виробляються і приймаються рекомендації. На останньому засіданні підводять підсумки діяльності об'єднання за рік, намічають завдання на наступний навчальний рік.

Також робота предметних кафедр спрямована на пошук способів виявлення потенційної обдарованості серед учнів, на пошук форм і методів роботи з обдарованими дітьми. Тому одним з найважливіших завдань роботи предметної кафедри є організація науково-дослідної роботи учнів. Для успішної роботи над цим питанням створено інформаційний банк даних обдарованих дітей, створюються авторські програми та методичні розробки, спрямовані на їх розвиток (особливо, молодшого шкільного віку), проводиться систематизація матеріалів періодичних видань з проблем дитячої обдарованості. Забезпечується участь обдарованих дітей в олімпіадах і творчих конкурсах різних рівнів. Розглядаються питання організації роботи з обдарованими дітьми та визначення подальших напрямків роботи.

Також в компетенції кафедри - організація консультацій для молодих учителів, заслуховування звітів учителів про виконання індивідуальних планів самоосвіти.

В системі шкільних предметних кафедр створені творчі мікрогрупи в складі 8-10 добре теоретично підготовлених учителів, які працюють над вирішенням актуальних проблем навчально-виховного процесу (наприклад, використання комп'ютера в навчальному процесі, формування світогляду учнів у процесі вивчення навчальної дисципліни, диференційоване навчання та ін .). Тривалість роботи творчої групи залежить від складності проблеми, над якою вона працює (один-два роки). Завершальним етапом роботи групи є виступ на педагогічній раді та підготовка методичних рекомендацій щодо ефективного вирішення досліджуваної проблеми.

Одним із шляхів підвищення методичного рівня вчителів є залучення їх до розробки актуальної для школи проблеми, до роботи над якою залучаються всі педагоги школи.

Постійно діючий психолого-педагогічний семінар - продуктивна форма методичної роботи. Цінність його в тому, що вчителі самостійно опрацьовують педагогічну літературу з обговорюваної проблеми, аналізують власний досвід. Опрацьовані матеріали учасники семінару-практикуму оформляють у вигляді рефератів або доповідей.

Педагогічні читання - сприяють підвищенню педагогічної майстерності вчителів. Мають метою узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду і проводяться з актуальної педагогічної тематики.

Вчителі школи протягом певного періоду працюють над окремими темами проблеми і на шкільних педагогічних читаннях доповідають про результати свого дослідження.

До форм теоретичних занять у школі відносять спільне вивчення програм, підручників, методичних посібників, психолого-педагогічних вимог до уроків, дидактичних принципів і шляхів їх реалізації; систематичне інформування слухачів школи про новини науково-методичної та психолого-педагогічної літератури, вивчення актуальних питань педагогіки і методики навчання та ін Для здійснення продуктивної діяльності по даному напряму в нашій школі протягом багатьох років створено і працює Рада методичного кабінету.

Творчі звіти вчителів - використовуються перед атестацією педагогічних працівників. Звітуючи на педагогічній раді, вчитель ділиться своїми знахідками, методичними напрацюваннями, знайомить інших учителів з технологією власного досвіду.

Своє завдання як адміністрація визначаємо наступним чином - перевести педагогів в зону підвищеної мотивації. Дати відчути кожному вчителю особисту причетність до загальної справи. А якщо людина усвідомлює свою значущість, то починаються і самовизначення, і самовираження, і самореалізація, тобто, змінюється стереотип його мислення, поведінки, відбувається саморозвиток.

Щоб атестація і весь межаттестаціонний період не були для педагога процесом, відокремленим від якісної професійної діяльності, а для школи - від рівня і якості підготовки випускників, в управлінні професійним розвитком колективу ми йдемо від мотивації окремого педагога на особистий результат до мотивації на успішність учнів. Саме для цього в школі створено наукове товариство учнів «Світанок», в роботі якого беруть участь всі вчителі та учні школи. Робота в НОУ «Світанок» дає простір для творчої ініціативи учнів і педагога, має на увазі їх дружнє співробітництво, що створює позитивну мотивацію дитини до навчання. Підсумком спільної роботи вчителів та учнів стала науково-практична конференція, на якій була проведена конкурсна захист науково-дослідницьких робіт учнів 2-10 класів. Кожен учень та його керівник будуть відзначені невеликими призами і грамотами на традиційному шкільному «Фестивалі талантів».

Мета будь-якої управлінської діяльності - організувати роботу так, щоб вона принесла найбільший ефект. Для цього необхідні різні ресурси, перш за все матеріально-технічні, фінансові, інформаційні. Тому однією з цілей адміністрації є стимулювання педагогів, як морально, так і матеріально.

В рамках впровадження програми «Сто відсотків» всі вчителі школи пройшли навчання на комп'ютерних курсах «Microsoft», «Intel - партнерство в навчанні», «Digital Literacy». Яскравим підтвердженням цього стала участь школи з вересня 2011 року у Всеукраїнському проекті «Відкритий світ», який проводився на базі 7-Б класу. Адміністрацією школи спільно з Опікунською радою було проведено підключення всіх класних кімнат, учительської, методичного кабінету, кабінетів адміністрації до мережі Internet.

Заступник директора з навчально-виховної роботи
КЗО «Спеціалізована школа № 129 фізико-математичного профілю» ДМР
Зімовець М.С.